(14 листопада 1912 — 17 лютого1970)
Андрій Малишко — поет-ліриквід Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, тогнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятомустолітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич,Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичноюсамобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичноютворчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові,загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядокбринить за камертоном української народноїпісні.
Звичайно, кожна людина, поет тимбільше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаютьсяперші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю,перші друзі, теж важить так багато в долілюдській.
Дитинство поета було важким,хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обуховінеподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найперш незрадливулюбов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисцііз лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити». У тійхатині почув він уперше і думиШевченкові...
Жилося родині СамійлаМалишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітейодинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Тавріюходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарствупомагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талантмузики.
Підрісши, пішов у семирічку, потімнавчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душіпотяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка налітературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київськийуніверситет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило МаксимРильський, який там викладав і вів літературнустудію.
По закінченні ІНО деякий часмолодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює вгазеті «Радянське слово». У 1934 — 1935рр. служить у армії, а потім переходить натворчу роботу.
Потяг до творчості вМалишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, ЇвгаБазилиха, як її звали «по-вулишному», чудово співала. Андрій Самійлович в«Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя.Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чулесерце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тодіАндрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено,вилікували його добрі люди, та й повернувся віндодомоньку.
А трохи пізніше почав і самвірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиноюкрутою, не вподобав синовогозахоплення.
Та жага віршувати, творити невщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані віршістудента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер— «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба»(1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчиланеабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя»(1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчогозростання.
Тематика довоєнних творіврізноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудовіпейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітомпершого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творівМалишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах йісторична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадідинаші, які кров'ю своєю боронили рідний край відворогів.
Та це була тільки прелюдія.Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війнипроти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, цебули роки високого злету. Тоді з'явились «Україна в огні» О. Довженка, «Слово прорідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А.Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україномоя».
Ще напередодні війни він написавчудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід...», де інтимне«ти може, мене й забула: не бачила стільки літ...» — тісно переплелося ізсуворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сином України,сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, якплач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До боювставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»... І цикл «Україно моя» — чине найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов'ю до рідної землі могутніхтворів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчівізії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета.Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризмутворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності йлюбові:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице.Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність докраплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в неборосла.
Про силу впливу цієї поезії можнасудити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: «Язнаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут явихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем«Батьківщино моя».
Може здивувати те, щоСтус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійнихцензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла йпокликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут«великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або йпросто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», зякими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в«українському буржуазному націоналізмі». Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився довсіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему «Прометей», депоранений солдат-росіянин, порятований українською матір'ю, вчиться в ШевченковогоПрометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею йжиттям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя зарятівників.
По війні поет інтенсивнопрацює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа»(1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народногожиття, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а якнеповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається доминулого України.
У збірці «Віщий голос»(1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує ввічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а йнасамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:
Тож стільки требатаїть любові
В своїй недолі, в солдатській скруті,
І так затятись на віщімслові,
Щоб з нього тліли й кайданикуті.
З роками голос Андрія Малишкаміцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибшесягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогоюпід яворами», як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважатиетапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту»(1966р.).
У циклах «Пісня дороги», «Пісняяворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своєдитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне,розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетівобухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині оболоні...»,«Я з тих країв, де за Дніпром кургани...», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих жезбірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів тадрузів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського»,такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле «ПісняОлександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, йжиттєві незгоди. Та й у вірші «Рядок про Довженка» (зб. «Прозорість», 1962) унебагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, ійого страдницький життєвийшлях.
Поглиблений філософський підхідМалишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок —«Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смертіпоета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу,хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назвивіршів: «Роздум», «Медитація», «Дума»,«Пам'ять».
Андрій Самійловичзосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукуєтьсяпершопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний,насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надієювдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, «гойдає мільйони колисок, Щоб дітейне збудити», закликає його прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем загратами».
Малишка завжди хвилювалапроблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч знезвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написанимиу наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій,наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали.
— Чити не став розщепленим, як атом,
Недовірком, схизматом чипрелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо злюбові!
Поет почуває свій борг передминулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькоюбатьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... «А вже найбільше, чуєтеви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово...» —признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи ненайголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш«Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»). Уже десь на останньому прузізамислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?»,бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати...» А з каменя витесує вінЛюдину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налилисьблакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили...» Та все одне — це щемертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине івкласти в очі, в губи кам'яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве.Без мови немає життя.
Тож і любив Малишкорідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ,де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи вінбачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — ітаке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», якимвідкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуваєвселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», їїнічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вонанасамперед — «діло совісне».
Якпоет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминучеприходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні,покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебевимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...» Кохання —немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:
Крикну:прийди! — і прийдеш неминуче,
Крикну: рятуй! — і воскресну врятунку.
Не диво, що багато Малишковихпісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насампередце — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна матимоя...» Це — гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на вікивічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою,бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у наспов'язано все — від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? «—А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане». Рушниками перев'язувалимолодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи йлиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний... Інарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті надмогилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», всежиття, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча бросійською: «Песня о полотенце...» Небагато у всій світовій літературі пісень, детак щиро й любовно возвеличено матір.
Убільшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішогопочуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричнийспогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батькой мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю.Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором ПлатономМайбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь.«Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела»,«Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику доякої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низьковклонився всьому вчительству за його многотруднуроботу.
У піснях Андрія Самійловича такіскарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетовібезсмертну славу.
І здається невипадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам незнаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якоївоно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живевічно.
ВсеволодНЕДІЛЬКО
Українське слово. — Т. 2. — К.,1994.
По Малишко Андрій найдены еще материалы:
Життя та творчість Малишко Андрій
| Отзывы | Оставить отзыв |
