(1939 р.нар.)
Володимир Дрозддвадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі»,1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників. Розпочавши літературну працюяк новеліст і продовжуючи вряди-годи друкувати новели, В. Дрозд поступовоутверджується як автор повісті йроману.
Дещо осібно стоять у творчостіписьменника романи-біографії «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) — прородину академіка О. Богомольця, «Добра вість» (1907) — про Ювеналія Мельникова,«малороса» із Чернігівської губернії, «російськопідданого», одного із першихмарксистів в Україні Усе написано неіндивідуалізованим словом підручника з історіїіз обов'язковими для літературного твору «художніми картинками». Але ці, можнасказати, випадкові — тематично й жанрово — для прозаїка романи зовсім не випадковів психологічному, світоглядному плані: загалом усі його твори можна поділити надві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написатитільки В. Дрозд. З одного боку — щось бадьореньке й оптимістичне про колгоспнесело (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), про невсипущусправедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), про тихже героїв-революціонерів. З іншого боку — твори, які міг написати тільки В. Дрозді які не мали «зеленої вулиці»: повість «Вовкулака», про всяк випадок переназванау видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років, «Ирій» —шість; опублікований лише в журнальному варіанті роман «Катастрофа» (Вітчизна.1968. № 10) — понад двадцять і т. ін.
Заглибиною хвилююче-достовірного самоаналізу персонажа-письменника з роману«Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного на «чиновника від літератури» та справдіталановитого літератора, який через брак характеру, почуття обов'язку передлюдьми, егоїзм, життєві обставини не зміг себе реалізувати, виразно прочитуєтьсяпроблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самогоавтора.
Біографія письменника — «синколгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом урайонній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника —увійшла в його твори як продуктивний літературний прийом, стійкий архетип йоготворчості.
Основні твори — повісті йромани «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968),«Спектакль» (1985), «Листя землі», багато новел — зображують, повторюють,доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий всесвіт, що має всі ознаки великогосвіту, із центром у Пакулі. Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цьогосвіту, то за підтвердженням свого буття вертається назад, уПакуль.
Пакульський світ герой Дрозда,виходячи поза свої межі — відлітаючи в Ирій (Ирієм називається перша зупинка«відльоту» автобіографічного героя, містечко, куди його, підлітка, забираютьдядько та тітка закінчувати школу), — чи то Андрій Литвин («Маслини»), чи Петруня(«Спектакль»), чи Харлан і Шишига («Самотній вовк», 1983) — бере із собою хоч би йне хотів: він, світ, Край, навічно вкарбований у його душу й пам'ять. Коженвертається у Пакуль — фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, яквертається туди сам автор у своїх творах. Пакуль — місце, звідки бере початок і дезавершується містерія людського життя Дроздового героя, едемський сад йогоневинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) і долина плачу,каяття та спокути, куди вертається його душа на страшний судсовісті.
Ця сповідальність, що руйнуєзахисні — словесні, поведінкові — стіни між людиною і світом, що анатомує,«роздягає» людську душу, відкриваючи світові, всевишньому всі її порухи, нерви,пристрасті, відкриває і загальний психологічний стан даної людської душі. У прозіВ. Дрозда це передовсім всезагальний стан роздвоєння. Він розчахує на кардіограмічасу саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння міжселом і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, міжщирістю і вдаваністю, грою, між правдою й правдоподібністю, талантом іграфоманством — на дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства«розвиненого соціалізму», психологію справді нової людини, яку виховаликомуністичні експериментатори.
Герої В.Дрозда, уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись ізнього, вступити у світ феодальний, «вищеньких», намагалися доп'ясти передовсімйого речові знаки, як віхи сходження вгору, — маслини, галіфе, портфель, шапку,чоботи, машину, імпортний одяг. Беззастережно приймали і «моральні» закони світуноменклатури: вчились уміло брехати, знали, як і про що треба писати, щоб бутиопублікованими, тощо. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, щой породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством,брехнею, вдаваними пристрастями. В. Дрозд ставить у своїй прозі проблему екологіїдуші, часто занедбаної до такої межі, коли вона вже не здатнасамоочиститися.
Герої Дрозда постійнограють як актори, світ для них — сцена в театрі — чи приміщення установи ізсходами нагору — низ і верх («Самотній вовк»), чи плантація буряків поблизурідного села («Спектакль»), і життя їхнє — спектакль, де і смерть — лишеперевдягання за кулісами життєвого театру. Власне, такою і є концепція життя впрозі В. Дрозда — безконечний спектакль, містерія життя людства, «згідно ізрелігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсаннясеред дрібниць, плутанина ідей, бажань і — страшний суд і каяття, і спокута»(«Спектакль»).
Вони так викладаються наролі, зосереджують на них усі внутрішні ресурси, що приростають до них, втратившиздатність до особистісного, інтимного, щирого спілкування. Є в нього й герої, якіне грають, живуть, — це сусід Сластьона, тракторист Микола («Балада проСластьона», 1983), Великий Механік і Прагнімак («Самотній вовк»), дядько Кирило(«Маслини»), «принципові і вперті світочі духу, знані і любимі трудовим людом» —справжні письменники («Спектакль»). Та надто вже вони пласкі й невиразні,порівняно з типовими дроздівськими героями, просто стафажні фігури в глибинісцени, де розігрується спектакль життя типовихгероїв.
Осібно стоїть Галя Поночівна,українська мати з повісті «Земля під копитами» (1980), написаної в іншій манері —інший життєвий матеріал, не тільки в часі, а й психологічно — війна; інша поетика,інша концепція життя й людини. Безліч раз фашисти вбивали Поночівну, та вбити немогли, вона й умерти не мала права, бо діти і «стільки роботи на одні руки», та йтреба комусь і після війни порати землю й квітчати. Реальна і водночас легендарнаПоночівна уособлює незнищенність нашого народу й материнської любові, вічнематеринське начало життя.
Із творами В.Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотнійвовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв'язаніздобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-хміфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна,несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» тадемонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної«Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламківслов'янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усімїхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану,пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі».Оригінальний В. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живогописьменника...» (1994).
І все ж, засловами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль,форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, адуша». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації,роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента впершому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, атакож її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головнимгероєм прози В.Дрозда.
САндрусів
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
| Отзывы | Оставить отзыв |
круто
Ответить