(Народився 24. IV.1920)
У СОНЯЧНІЙ НЕВОЛІЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Даруйте, читачу, за пафос. Алевін тут виправданий і неминучий. Бо йдеться про самовідданого служителя СловаДмитра Григоровича Білоуса. Попри культівсько-застійне глухоліття, попри будь-якікон'юнктурні перепади він завжди безхитрісно, завзято і, я б сказав, навітьазартно служив і служить Слову. Цілеспрямовано, затято, повсякденно. Одна іззбірок поета так і називалася — «Обережно: слово!». Крадькома щезали українськішколи, якось несподівано упали тиражі українських видань (бо кількість неувагипереросла в якість зневаги), хоч суспільний фасад запопадливо гримувався імаскувався під небувалий розквіт, під нібито зоряну годину нашої культури. Мабуть,у ту пору такі люди, як Дмитро Білоус, видавалися багатьом філологічними диваками,надокучливими фанатиками. Та прийшов час, і питання мови сягнуло рівня глобальноїполітики.
Революційну перебудовну годинуДмитро Білоус зустрів, як то кажуть, у всеозброєнні. Нагромаджувані десятиліттямиенергія, знання, спрага конкретної роботи врешті-решт знайшли благодатний вихід.Чутливо збагнувши суспільну потребу, поет видає збірку віршів для дітей молодшогоі середнього шкільного віку «Диво калинове». Тираж у 108 тисяч примірників миттєвощез із полиць книгарень. Книжка стала справжнім помічником учителям-словесникам.Вона образною поетичною формою пробуджує інтерес юних читачів до «механіки»,структури нашої мови, до її таємничих глибин. Ні, автор аніскільки не прагневивищити свою мову за рахунок інших. Навпаки, він шанує багатство, своєрідністьбудь-якої мови. Йдеться ж бо про моральний обов'язок не забувати, знатиматеринську мову, а коли ширше брати — про необхідність кожному нести у своїй душісвяте почуття любові і шани до рідної землі та її історії. У вірші «Коли забув тирідну мову» розповідається про повернення додому такого собі сучасного стихійного(а може, свідомого) національного нігіліста:
Не раді родичі обновам.
Чи тиоб'ївся блекоти,
Що не своїм, не рідним словом
Із матір'ю говоришти?
Ти втратив корінь і основу,
Душею вилиняв дотла,
Бо ти зневаживрідну мову,
Ту, що земля тобі дала.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . .
Для тебе й Київ — напіврідний,
І Мінськ піврідний, і Москва.
Бохто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящийродства!
Згадана книжка лягла в основуоднойменної надзвичайно популярної радіопередачі. І вже вся Україна слухаєнеквапливе, пристрасне і дотепне слово поета. При цьому особливо вражаютьлисти-відгуки, що приходять на Українське радіо. Пишуть і старі й малі, пишутьлюди різних професій, національностей, мов, далекі від філології. Бо у відродженніматеринського слова вони побачили можливість відновлення гуманістичних засаднашого життя, утвердження порядності, працьовитості, побачили реальну можливістьзупинити пошесть несмаку, нігілізму,бездуховності.
Пишу про сьогоднішньогоДмитра Григоровича Білоуса. А у нього ж за плечима чималий життєвий шлях, якийрозпочався 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянськійродині. Крім Дмитра, у сім'ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся,Сашко, Христина, Надія, Микола. «Трудове виховання — на вигоні пастухування»,«Справлялися добре з харчами, — не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я всестринських чоботях з дірками замість підошов», — це вже пізніше поетосмислюватиме свої першовитоки. Осмислюватиме з несподіваною, непередбачуваноюдотепністю:
Взуття наше скріплював дріт,
На штанях — химеристілати:
Сполучені (ниткою) Штати
І Греція з островомКріт.
Безперечно, звідти, з дитинства —спрага до праці як надійного опертя за будь-якої години. Звідти ж — непоказнажиттєва стійкість і, я б сказав, чіпкість (в позитивному значенні цього слова). Авсе це завдяки народній педагогіці, яку ми не вивчили до пуття, а багато хтовзагалі відкинув її як патріархальну, анахронічну. Нині ж важко реставрувати отіупродовж століть знаходжувані, усвідомлювані, а часом і напівсвідомі прийомиплекання юної душі. А головний «секрет» народної педагогіки — приклад власногожиття. Не треба велемовних закликань і напучувань. Живи по совісті, і діти білятебе ростимуть такими ж. Мати Дмитра — героїня хатнього космосу. «Maмaзапам'яталася мені, малому, не через якусь родинну подію, а саме в найбуденнішомуепізоді: присівши на хвилечку на скрині, вона геть-зовсім злягла на правий бік — ізаснула. А тоді як схопиться: «Ой, що ж це я?! Стільки діла чекає, а я сплю!» Упоета зберігаються квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава»на безкоштовний проїзд залізницею. Один раз скористалася, більше не встигла...Батько Григорій Миколайович — сільський мудрець, книжник, порадник і заступникодносельців. Його обрали навіть народним суддею. У сім'ї шанували слово, любилисамодіяльний театр. Батько сам писав п'єси, старший брат Олекса пробував свої силив поезії, друкувався у 20-ті роки, належав до активу літературних організацій«Молодняк» і «Плуг». Він також викладав історію в Харківській трудовій комуні А.С. Макаренка. Коли малий Дмитро, перехворівши висипним тифом, був на грані смерті,видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Такмайбутній письменник вирушив у люди. А на людей йому просто щастило. У харківськійсередній школі літературу викладав брат Тичини Євген Григорович. Дмитропотоваришував із його сином Владиславом і став бувати в них дома, у славнозвісномубудинкові письменників «Слово». «Самі відвідини родини Тичини справили на меневелике враження, — згадував потім Д. Білоус. — Адже недавно, буквально всьогокілька років тому, у цій квартирі жив сам Павло Григорович, і все тут освяченейого іменем. І фото поета на стіні, і книжки в шафі, якими вінкористувався.
Владик... іноді розкривавшафу чи висував шухляду стола і діставав книжку з автографом Павла Григоровича,його листа чи листівку, і я бачив чіткі, рівні літери — «живий почерк» визнаногопоета, знайомий мені лише з друкованих йогокнижок.
А тут ось зеленим чорнилом поетписав, що на нього саме «напало безгрошів'я» (до того я й не чув такого слова). Аще ось коротко сповіщалося про його закордонну поїздку десь доТуреччини...»
Тоді у Д. Білоуса зародивсявеликий інтерес до мови. Через усе місто їздив на заняття гуртка художнього словапри театрі робітничої молоді. А читав там лекції професор М. М. Баженов. Потім вуніверситеті вчився разом з Олесем Гончарем, ГригоріємТютюнником.
У той же харківський період улітературному об'єднанні познайомився з Олександром Підсухою і ВалентиноюТкаченко. Загалом Дмитрові Білоусу притаманна спрага на людей, жадоба духовногосуголосся. У спілкуванні він надзвичайно тактовний, ненав'язливий і водночас дужевимогливий до того, про що мовиться. Не любить пліток, нашептів, обминає їх, немовбрудні калюжі, не любить легкома підтакувати, коли не певен у справедливостісказаного.
…Війна безжально поруйнувалаусі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону ідеД. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь уКрасноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватимепро побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, нашихстудбатівців — Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року,виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи наберезі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом були нашігоспітальні палати». Життя — найвинахідливіший сюжетотворець. Одразу після війниД. Білоус працював літконсультантом у журналі «Вітчизна». Пощастило йому першомупрочитати і оцінити рукопис (справді від руки писаний) першої частини тепервсесвітньовідомих «Прапороносців». Це видно з дарчого напису на першому виданнікниги: «Першому читачеві і чесному оборонцеві «Альп» Дмитрові Білоусу з любов'ю.Олесь Гончар. 23.11.1948».
Та це трапитьсязгодом. Війна тривала. Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «РадянськаУкраїна», що вела передачі для народних месників-партизанів. У щоденномуспілкуванні з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формуваласьтворча індивідуальність поета-сатирика. Неоціненними уроками були тодішні зустрічіз Остапом Вишнею, який з симпатією і прихильністю ставився до Білоуса. Згодом, напочатку 50-х, Вишня захистить свого молодшого побратима од необгрунтованих нападокголобельної критики.
Отже, перший творчийгарт молодий сатирик здобував у роки війни. У мирний час його обдаровання стрімкорозвивалося. Привернули увагу і читачів, і професійної критики збірки гумору йсатири «Осколочним!» (до речі, редагував її Андрій Малишко), «Веселі обличчя»,«Зигзаг», «Колос і кукіль», «Сатиричне і ліричне», «Критичний момент», «Тарасовіжарти», «Хто на черзі», «Альфи — не омеги», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Д.Білоус надійно увійшов у сатиричний цех нашої літератури. В архіві П. Г. Тичинизберігається начерк його виступу про Д. Білоуса у зв'язку з прийомом останнього доСпілки письменників. Почуття приязні до свого молодшого колеги зберіг видатниймайстер до кінця своїх днів. 19 листопада 1962 року о 5-й годині ранку поетзаписав у щоденнику: «Написати листа Дмитрові Григоровичу Білоусу (через Спілку):як здоров'я, як справи. Стрівся я з братом його, як ішли до консерваторії.Хотілося дещо більше поговорити з Вами. Про різне. Прохороше…»
Не для захвалювання чиперехвалювання Д. Білоуса наводжу ці цитати, а щоб висвітлити його взаємини звидатними сучасниками. Адже сам Д. Білоус тверезо дивиться на свій доробок, ніколине спинається на котурни. Отож і пише в мініатюрі «Замість епітафії»:
Не якісьзахмарні мої обрії,
Був я непомітним сіячем.
Та хотів я щиро, людидобрії,
Буть не просто хлібаз'їдачем.
Читаєш сатиричні твори Д.Білоуса минулих десятиліть, а особливо поему «Мерці» та вінок сонетів «На могилилукаволицих — хапуг, себелюбців та інших ницих», і ловиш себе на думці, що вони невтратили, на жаль, своєї актуальності ісьогодні...
Поетів-сатириків у нас не такі мало. Та голос Д. Білоуса серед них не губиться. Передусім впадає у вічі те, щоавтор не прагне римувати ходячі анекдоти, поширені кумедні оповідання, несилкується викликати сміх вульгаризмами. Поет схильний до творення портретівнегативних типів, причому в своїх кращих творах скрупульозно і філігранно«обточує» кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочитати його вірші, передочима постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами —Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак,Цупович, П'явка, Лакуза, Лопух тощо. Звісно, прізвища — не самоціль, а один іззасобів у досить багатому арсеналі письменника. Він детально описує зовнішність,оточення, передає особливості мови. Ось як, приміром, саморозкриваєтьсябезпринципний Слимак:
Питають щось — кажу: «Ми зважим,
Порадимось, чи так,чи ні».
Хороший вашим я і нашим,
Хороші і вонимені.
А ось сатирична новела «Пеня»(1949). В основі — справді курйозний випадок: бюрократи придумали податок забездітність... п'ятирічній дівчинці та ще й попереджають, що в разі несплатиростиме пеня. Мати питає дочку, чи вона хоч розуміє оте чудернацьке слово.Дівчинка пояснює, що коли приходить дядько-фінагент — то пень, а тітка — то пеня.Так, Д. Білоус любить гру слів, філологічні повороти, схильний, сказати б, доінтелектуального, вишуканого гумору. Самі лише назви його творів несуть у собісконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом —«Відповідальний переляк», «Лука лукавий», «Слимакові принципи», «Визнанийграфоман», «Як Руданського скоротили по штату», «Трясця в тресті», «Полювання змакогоном...»
Свого часу Л. Вишеславськийцілком слушно звернув увагу на те, що «сміх заради «зубоскальства» завжди знаходивв особі Д. Білоуса непримиренного ворога. Він своїм сміхом ніколи не намагавсядогодити людям з відсталими смаками, а впливав на розвиток їх смаків справдідотепними, майстерними своїми оповідками». Ніби на підтвердження цієї думки свогопобратима поет написав сатиричну мініатюру: «Давно став дядько інтелектуалом, агуморист... лишивсязубоскалом».
Прикметною рисоюБілоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму — ритм,римування, звукопис. Його вигадливі рими можна використовувати у підручникові зпоетики.
Не можна не сказати і просхильність поета до лаконізму, лапідарності. Справді хрестоматійною стала йогогумореска часів війни — «Щира відповідь» (1943):
Поліцай гука з вагона:
—Гей, провіднику,
А чи є тут партизани
В тім чагарнику?
Провідник: — Ахто їх знає?
Бачите ж — пітьма.—
І, зіпхнувши поліцая,
Вслід сказав: —Нема!
У цьому та інших творах Д. Білоусазримо відчутна глибинна фольклорна основа, оте непозичене, справжнє розуміннянародної душі аж до жестів та найдрібніших інтонаційвключно.
Свого часу у Дмитра Григоровичавийшла окрема збірка гумористично-сатиричних мініатюр «Альфи — не омеги». Були тамі епітафії, і пародії, і дружні шаржі, і дошкульні інвективи. Як на мене, саме уцьому жанрі письменник досягає серйозних успіхів. Ну, скажіть, хіба не влучає вціль такий афоризм:
Переконатися пора:
Зробивши зло, — не ждидобра.
Є в мініатюрах Д. Білоуса чималоіронічних роздумів про літературну працю. На невеличкій площі поет виразнохарактеризує явища, для висвітлення яких годилося б писати розгорнутілітературно-критичні статті.
Д. Білоус,здавалось би, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було бзосередитися в цьому жанровому струмені і нарощувати досвід, уміння, майстерність.Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним. Уже взрілому творчому і життєвому віці письменник починає писати для дітей і досягаєнеабияких здобутків. Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Прочотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Садна Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читала і читає наша дітвора.Бо немає в них надокучливої дидактики і святенницьких напучувань, а є конкретніжиттєві ситуації, цікаві, повчальні, кумедні. Автор любить деталі, любить точнізнання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове,невідоме. Достовірність, точність необхідні у книжках для дорослих, а для дітей —тим паче. Тому так скрупульозно Д. Білоус виважує кожну деталь, кожне судження. Зазовнішньою легкістю і простотою його дитячих віршів приховується велика робота.Скажімо, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів цілу дослідницькуроботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і з спеціальною літературою.Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Її перекладено білоруською таболгарською мовами. А вершиною дитячої поезії Д. Білоуса, вважаю, стала згадуванауже збірка «Диво калинове», удостоєна Державної премії України імені Т. Г.Шевченка, та її своєрідне продовження — збірка «Чарибарвінкові».
Ще одна дуже яскрава граньталанту Д. Білоуса — перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович — і майстерслова, і лінгвіст, і теоретик, і практик-організатор, і видавець. Він ставиться доперекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачитинатхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії,а відтак — переклад українською, а потім коментує переливання, перевисанняпочуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатствомспоріднених мов! А почалося з того, що наприкінці п'ятдесятих, коли поету було підсорок, поїхав він за відрядженням Спілки письменників на півроку до Болгаріївивчати братню мову. Як тут не згадати його ж слова:
Життя тебе жбурнуло набистрінь —
то, мабуть же, чогось від тебехоче...
Тридцять років працює Д. Білоус уболгаристиці. Багато за цей час зроблено. Згадаймо лише збірки поезій ІванаБазова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова...Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей,фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарськоїпоезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання буловідзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща з антологій вітчизняноїлітератури, випущених за рубежем. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила іМефодія І ступеня, а на Україні він удостоєний за цю працю премії імені МаксимаРильського.
Перекладацькі обрії поета,звісно, не обмежуються Болгарією. Є у нього переклад драми Шекспіра «Міра заміру», є чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської,азербайджанської, польської. Д. Білоус повсякчас прагне бути вірним своємуперекладацькому кредо, сформульованому на сторінках журналу «Вопросы литературы»(1979, № 5): «Перекладач повинен долати тяжіння філології, сміливо одриватися відбукви, щоб відтворити оригінал, його образи, інтонацію, асоціативні зв'язки.Перекладач повинен турбуватися про точність перекладу шляхом перевідтворенняоригіналу, прагнучи точності, він повинен уникати буквалізму, а, перевідтворюючиоригінал засобами своєї мови, не вдаватися довідсебеньок».
У творчості письменникавиразно спостерігається схильність до теорії, смак до осмислення літературнихявищ. Д. Білоус написав чимало змістовних, високопрофесійних статей,літературознавчих розвідок. Це передмови до книжок Л. Глібова «Цяцькований осел»,С. Крижанівського «Берізка», О. Підсухи «На клич доби», А. Малдоніса «Бурштин ітроянди», Г. Джагарова «Пересторога», Д. Методієва «Червоний мак», збірників«Болгарський гумор і сатира», «Добридень, братове!». Високим професіоналізмомвідзначаються нотатки письменника «Про риму». А ще в його доробку спогади проТичину, Рильського, Остапа Вишню, Панча, Сосюру, Григорія Тютюнника, Ст. Олійника,Воскрекасенка, Валентину Ткаченко, БорисаТена...
Д. Білоус проводить багаторічну іневтомну роботу по вихованню літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 роківкерував літстудією видавництва «Молодь». Він щедро і по-батьківськи альтруїстичноділиться своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск новоїіндивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів усвіт красного письменства, підтримав словом, порадою,співчуттям.
Мені імпонує спосібжиттєдіяльності Дмитра Григоровича Білоуса і як письменника, і як людини. До ньогоповністю стосуються слова Павличка: «Я в сонячній неволі зобов'язань, вчарованийпокликанням своїм». Поет не знає більших чи менших справ, коли йдеться про людей,літературу, долю рідного слова. Численні поїздки по країні та за її межами,постійні виступи в трудових колективах і навчальних закладах, скрупульознеознайомлення з рукописами молодих, активна участь у спілчанському житті, — а ще жі власна творчість, яка, переконаний, готує нам новінесподіванки.
В одній з розмов ДмитроГригорович сказав: «Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою.А ще ніколи не боявся чорнової роботи». Мабуть, завдяки такій філософії життязберігається молодість душі, справді юнацька сприйнятливість, готовністьвідгукнутися, озватися, піти назустріч. Що ж, така гуманістична настроєність іповинна бути властивою людині, залюбленій уСлово.
ВолодимирЧУЙКО
Українське слово. — Т. 4. — К.,1995.
| Отзывы | Оставить отзыв |
