(1817 —1885)
Костомаров Микола Іванович[псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н.К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний ікультурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист,член-кореспондент Петербурзької АН з1876р.
Народився 4(16) травня 1817р. вслободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'їросійського поміщика, мати — українка зкріпаків.
Закінчив 1837р.історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українськихфольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р.захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народнойпоэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку,потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст.учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російськоїісторії Київського університету.
У 1845 —46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство,де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буттяукраїнського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія»,відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; авторзаписки про об'єднання слов'янськихнародів.
Весною 1847р. Костомароваарештовано. Після річного ув'язнення в казематі «Третього відділу», а потім уПетропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) уСтатистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернськомууправлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей»,близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомароваамністовано.
З 1858р. жив у Петербурзі. В1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історіїПетербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилисяземляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тіснізв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав ужурналах «Современник», «Вестник Европы» (один із його засновників),«Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская старина» таін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь устворенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. Напочатку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковійроботі.
Був членом-редактором Київськоїархеографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «АктовЮжной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючиблизькість історичної долі і культурного життя українського та російського народіву ст. «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні рисинаціонального характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси»(1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусскиенародоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевоеустройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописанияхее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвяченіздебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века»(1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Чертынародной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867),«Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомароваздобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії наукі мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні працівченого відзначаються образністювикладу.
В історію української літературиКостомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады»(1839), «Вітка» (1840), історичніп'єси.
Поезія Костомарова характеризуєтьсяширокою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу якихпокладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець»,«Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.);ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісніромансового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок»,«Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»),особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжнимщастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі»та ін.).
Громадянська лірика Костомаровапройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України(«Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теминерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плыветпо зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» таін.).
Костомаров одним з перших вукраїнській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш«Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки,відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем.Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичнізасоби.
Костомаров — автор історичнихтрагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаютьсяновизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды»(1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчимимотивами.
Костомаров відомий як прозаїк:повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка продівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві —1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часівІвана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — зукраїнського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзізбірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (НиколаяКостомарова)».
М. І. Костомаров переклавчастину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісняДездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич ідівчина») народної поезії.
Костомаров —один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільнихпоглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, атакож індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні(ст. «Об историческом значении русской народной поэзии», 1843; рецензія на«Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Українікультурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных намалороссийском языке» (1843) є по суті першою професійною критичною працею вукраїнському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутностіукраїнської літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функційкомічного в літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя(«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»; рецензія на російськийпереклад «Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах»,1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском слове”»,1861; «Малороссийская литература», 1871, таін.).
Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р.У рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзияславян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводахрусских писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні«Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенароднийскарб.
У численних публіцистичних статтях(«Ответ на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякамо Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі— 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси»,1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польськихшовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови насамобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 —80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» вінприєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».Цим він «можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський,— стараючися пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і політичніписання Костомарова. К., 1928, с.XVIII).
Помер Микола Костомаров 7(19)квітня 1885 року в Петербурзі.
150-річчявід дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьомусвіті.
| Отзывы | Оставить отзыв |
