(Народився 7 листопада1936)
ЧАРІВНИКСЛОВА
Вельми небуденне явище в нашійлітературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки вінбільше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. Ащоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що жтаке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративнепоняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч враженьдитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність імасштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба:батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги йвеликі імена, до яких тягнувся...
Земля...Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності — неба й степу.Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу й Дніпра, в якій — відчуттяблизькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор'я. Одноманітний інепоказний для невтаємниченого, а насправді щедрий і ласкавий, зворушливий світполину і чебрецю, воронців і молочаю, фантастичних гарбузів і сліпучих помідорівна городах, міріад коників-скрипалів у траві й солістів-жайворонків у небі (тодіще так було!), палючого сонця і нечастих теплих дощів, скупих рос і лютихсуховіїв, золотих хлібів і манливих підземних скарбів... У прадавні часи тутпереходили й витісняли один одного десятки войовничих народів, залишивши по собітьмяні спогади в історії, — аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши її своїмпотом і кров'ю...
Час... Рік народження:1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого,Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, рокомпізніше — Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколіннямшестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко,Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком,Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі,визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьмивійни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліттята повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів.Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичніподії, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуваннютакого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, духтривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свогонароду.
Отож — народ... Це поколіннявідчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері,залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнєкраїни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко невсі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри«вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводівЗапоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюваннямбуряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибнійділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитівне було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, апроте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками,вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалисядо столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанернимичемоданами на два пудикартоплі...
Неповторна, щемливо зворушливамішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малихматеріальних та великих духовнихзапитів...
Не сліпий випадок, а великапотреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стоялаза долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічнузначущість яких видно лиш тепер... Так і Миколу Вінграновського привела вона зБогопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині — через захопленняШевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела»на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнилообдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера йпоета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свогонароду...
Пам'ятним і неповторним був дляукраїнської поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої«Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів навсю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагушанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашоїлітератури.
7 квітня газета вийшла іззаголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще невиданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київськоювулицею, — і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії їїнепритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» таінші.
5 травня так само на всю сторінку:«Вірші лікаря Віталія Коротича».
18 липня— «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» ІванаДрача.
17 вересня — «Зелена радістьконвалій» Євгена Гуцала...
Не частотрапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликалитакі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та ІваномДрачем. Багато читачів гаряче віталиїх.
Але не бракувало й таких, кого віршімолодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмиснуускладненість», «деструкцію» тощо.
Трохивгамував пристрасті виступ Максима Тадейовича Рильського, який одну із своїх«вечірніх розмов», що тоді регулярно друкувалися у газеті «Вечірній Київ», цілкомприсвятив поетичним дебютам М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича. Висловившинизку зауважень, він водночас підкреслив безумовну обдарованість таперспективність молодих авторів, їхнє право на власні пошуки; при цьому особливовідзначив національну емоційну стихію та довженківське начало у МиколиВінграновського.
Вагомим актом поетичногосамоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомніпрелюди», що вийшла 1962 року. (До речі, майже одночасно вийшла і перша збіркаВасиля Симоненка «Тиша і грім», як і перша збірка Івана Драча«Соняшник»).
Книжка вразила і багатьохокрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силоюуяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благороднийсарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністюгромадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болінароду, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба,Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірахжив його ліричний герой.
Наступна поетичназбірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій»,але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різнихцензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бовказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На тойчас уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких сталипоети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національноактивної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізнішедістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією.Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, дляреалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була великадушевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачемнесфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, вінсам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішнійрозвиток, — а відповідно змінювався і характер йогопоезії.
На місце громадянської вибуховостіпочинають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонаціїобростають обертонами журливості, гіркоти, тихої радості; масштабністьпритишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної«романтики» до душевного«реалізму».
Виразним свідченням дальшоготворчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетівголос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення йоголірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевногожиття.
А 1984 року вийшла просто дивовижнаневеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелисяі картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальністьсвіту, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура:найбуденніші будні людини і природи постають як світовамістерія...
Потім були ще поетичні збірки,була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза(до неї ми ще повернемось).
Остання жзбірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше непубліковані вірші з 60—70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовбивертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже віншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки йпереживання...
Поезія МиколиВінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» — івічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кількадавніших та новіших творів — «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані»,«Поїхали на Сквиру...», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі...»;власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає черездекларативне і понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації, людства —і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинамидушевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очеретухлюпавиця...» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя (хіба щонайзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою і пластичністювідтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянської місіїукраїнського поета другої половини XX століття. У Вінграновського майже завждисвітоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу,в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі:розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як цездебільшого буває в менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальнихсилкувань.
Неповторна індивідуальністьВінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, що вній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійнепереливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що вінговоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрійхвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому... Все, чогоколи-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись йогодуші, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнутиживою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чивдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішогоприводу.
Але в цій непідлеглій стихії йогопоезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевногожиття і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримнотяжіє. Це — народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі —це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше,віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сентименту. Це щось більше, це те,чим живе його душа. І, зрештою, все, що він пише, — про неї. Навіть унайінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Можевиявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, йогонаречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро,Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в одинвеликий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в їїнезбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьомужитті.
Одна з підстав душевної структуриВінграновського — його глибока, органічна народність і національність. Звідти жбагато що і в душевному типі, і в поетичному стилі його. Колись Довженко говоривпро вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька йдіда — українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, продивовижну артистичність. Щось із цих якостей «дніпровського племені» відчуваєтьсяв підґрунті поезії Вінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), іце певною мірою ріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові просвій народ Вінграновський має щось таке, що йде відШевченка.
Це і ота всеприсутність образуУкраїни, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свійнарод, і безоглядність поетичногопереживання.
Читаючи цю книжку, багатохто, певне, зверне увагу на багатство і часом незвичність поетичної мови. У насдосить поширене спрощення ставлення до мови за принципом: оцього слова я не знаю,а цього не розумію, а цього немає в словниках, а так у нас не кажуть і т. д. і т.п. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із насволодіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мовінароду — сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національногомовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнаватинове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бопоет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні іприховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може йпросто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж задопомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надатийому несподіваної барви тощо.
От такимчарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньомушляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєюприродою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всійлегкоплинності, натхненній грайності слова — воно в нього буває грізне, суворе, йлапідарне, і завжди ненапруженоточне.
Поетична фраза в нього вищою мірою«елегантна», пружна, й необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають ужене просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна«слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття,найніжнішому леготові душі.
Ще давно,майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей табагато оповідань. Нині працює над історичним романом про Северина Наливайка(опубліковані в періодиці уривки з нього дають підстави сподіватися, що це будеріч незвичайна!).
Але із закінчених іповністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд, — це ті, де відтвореносвіт дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа уВінграновського — вищою мірою жива).
Уповістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, тосумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життявсього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни він показавсебе не лише художником, а й — несподівано — оригінальне спостережливимнатуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і в неїпереходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи від народноїказки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізує і злагіднюєгумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або«сказати» ті істоти!
І вічна длялітератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського своюособливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якоївтрачене дорослими.
Діти дляВінграновського — не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньоблизьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності.Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (це відчувається!) пишевірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є собою. Бо сягає тієїсвободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминучевтрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячоюуявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієїпоезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинствібезпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевначистота.
Зрештою, його «дитячі» твори —ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут— ще один напрям творчих можливостей поета, який і в майбутньому ще дивуватиме ідивуватиме нас...
Тридцять років томуМикола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і«стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час.Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один ізяскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Вінвесь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніжпозаду.
ІванДЗЮБА
Українське слово — Т. 3. — К.,1994.
По Вінграновський Микола найдены еще материалы:
Короткий життєпис Вінграновський Микола
| Отзывы | Оставить отзыв |
