1929 (20.09) — 1993 (?)
Життєвий і творчийшлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долі тих «шістдесятників»,які, зрозумівши кричущі протиріччя хрущовсько-брежнєвської епохи, не змоглиприйняти подвійну мораль радянського суспільства.
А «шістдесятниками» вісторії нашої культури прийнято називати тих письменників і митців, творчість якихпочиналась у пору «хрущовської відлиги» на межі 50—60 років, які обрали шляхборотьби за свободу творчості і права людини. Досить влучно про це поколіннясказав один з когорті; «шістдесятників», відомий сьогодні есеїст і культурологЄвген Сверстюк: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальноюідеоілогією, Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола (Сталіна—В. О.) ікинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто назаліплення пробоїн. Однак одиниці кинулись їх розширювати. З цього почалисящістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) — ті, якимзасвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденогосвітла».
До цього покоління відносять поетів Василя Симоненка, Івана Драча,Ліну Костенко, Євгена Гуцала, наших земляків Василя Голобородька, Василя Стуса, атакож митців Віктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук,Панаса Заливаху, Веніаміна Кушніра та ін. Серед них був і Іван Світличний...
Як більшість людей цього покоління, його не обминули тюрма та концентраційнітабори. Неприйняття тодішньої хрущовсько-брежнівської дійсності, участь на хвиліполітичної відлиги в акціях на захист української інтелігенції визначили йогострадницьку долю...
Народився І. Світличний в селі ПоловинкиномуСтаробільського .району Луганської області. Закінчив філологічний факультетХарківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузілітературознавства. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Д. Пустова,викладач Донецького національного університету, яка. в той час була студенткоюХарківського університету, згадує:
«Всі ми ставились до Івана з глибокоюсимпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося нестільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним,випромінював добрюзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, ай кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою,беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питаннявиявляв твердість».
Після закінчення університету І. Світличний активноувійшов у критичний цех української літератури, ведучи полеміку з письменниками тачитачами про літературу шістдесятих років, її моральні та естетичні проблеми. Хочапрактично не можна було вийти в той час за межі жорстких приписів соцреалізму,критикові вдавалося підійти до самої грані дозволеного у коментуванні зашореноїідеологічними нормами української літератури. Це стосувалося творів провідних натой час письменників, твори яких сьогодні зняті з програмного вивчення в школі (О.Корнійчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський та ін.).
Інколи критичнівиступи І. Світличного зачіпали досить впливових авторів, які пізніше розквиталисьз порушником громадського спокою. Так, аналізуючи на сторінках журналу «Прапор» у60-і роки наукові опуси провідних тоді шевченкознавців, Іван Світличний виявивталант не тільки рецензента, але й публіциста-сатирика. Від нього дісталося ітакому впливовому ревнителю класових чеснот, як І. К. Білодід, Досліджуючи йогомонографію «Т. Г: Шевченко в історії української мови», критик писав: «І. К,Білодід теж буває не проти того, щоб унаочнити свою думку солідною цифрою.Виявляється, обґрунтувати ідею про Шевченкове «філософське осмислення світу,всесвіту, прогресу, руху», можна й статистично: адже «слово світ фіксується всловнику мови Шевченка 354 рази».
Особливо ущипливо розвінчує Світличнийстандартний заяложений вислів у працях цих вчених про те, що «вони не претендують»на великі відкриття, узагальнення, а є скромними дослідниками Шевченкового слова:
«Ми не претендуємо», — голосно заявляють учені і скромно опускають очідодолу. «Ми не претендуємо — і ви не майте до нас претензій..».
Ні, шановні,не треба ставати в позу нареченої і зніяковіло колупати піч. Ви справді непретендуєте ні на що, доки свої «безпретензійні» витвори читаєте перед обідом чина сон грядущий своїм чадам і домочадцям. Але коли в красивій оправі, під маркоюуніверситетів і академій, солідним тиражем випускаєте їх у широкий світ, ви,шановні, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своїй скромності йбезпретензійності. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вчені звання, на народнікошти. Ви претендуєте — кожен може судити вас відповідно до цих ваших претензій».
Тож чи могло таке подобатись можновладцям від науки та й іншим ревнителямпорядку у сталінському смислі слова?
Звичайно, ні!
Позиція молодоговченого і критика привертала увагу молоді. До нього горнулись В. Стус, В.Голобородько. Щирою була дружба між нашим земляком і Василем Симоненком. Самезавдяки І. Світличному були збережені для нащадків недруковані а Україні вірші В.Симоненка.
Та важка репресивна атмосфера, яку не розвіяли (та й не збиралисьцього робити) партійні з'їзди, почала густішати над «шістдесятниками» й ІваномСвітличним. Про це можна судити хоча б з іронічного, але страшного за своєю суттюлиста, який В. Симоненко написав до Світличного у червні 1963 року: .
«Дорогий Іване!
Якби тебе зрідка не згадувала уважна «ЛітературнаУкраїна», то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумілимлишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст І.. Дзюба досі не виключений зСпілки або спеціальним рішенням не перейменований в Ів. Зуба. Це просто невкладається у мій провінційно-лояльний мозок (поет тоді мешкав у Черкасах— В. О.),А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового усвідомлення, чи досі хибновважає, що Шевченко був українцем?
До речі, недавно, був у Моринцях таКирилівці. Обшарпані Моринці спішно припудрюють до 150-річчя Тараса, бо інакшетуристам не буде що показувати. Оформляють держав ним (!) коштом центр села. Невирішено тільки, кому біля клубу ставити монумент — незабутньому Потьомкіну чиШевченкові. А люди кажуть приблизно таке:
— Що воно за людина отой Тарас?Навіть мертвий добро нам робить.
Усе — це між іншим. Загалом я живу тихо йодноманітно, як завжди. З «Літ України» видно, що пахне якимось «міроприємством поперевихованню» молодих критиків і демагогів, до яких належиш і ти...»
Ісправді, довго чекати не прийшлося: керівні хмари почали невдовзі випускатиблискавки по неслухняних головах української інтелігенції... Коротка політична ікультурна відлига змінювалася на нові шалені репресії проти творчої інтелігенції.В одній із своїх праць Іван Дзюба писав про Світличного: «Держава воювала з купкою«формалістів» у мистецтві. Але насправді йшлося про боротьбу проти всякої вільноїдумки і незалежної духовної творчості як загрози пануванню монопольногопартійного, а радше вождівського догмату. На Україні, як завжди, ця кампанія булапідхоплена з безприкладною запопадливістю і набрала особливо дикого характеру:адже за вигаданим «формалізмом» «шістдесятників» побачили реальну перспективунаціонально-культурного відродження, а це вже — «націоналізм».
Саме в цей часна Україні народився страхітливий афоризм: коли в Москві ріжуть нігті, то наУкраїні — пальці.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличногобоялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він ..передав за кордонвірші В. Симоненка. Після чого перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування.1972 року починаються нові нагінки проти української інтелігенції. Не минула цядоля і нашого земляка — сім років таборів суворого режиму та п'ять років засланняза антирадянську пропаганду і поширення самвидаву ,його вірші цього періодунаписано на грані відчаю, внутрішніх докорів собі і всьому нашому суспільству зажертви беріївщини, голодомори, пасивність народу перед загрозою знищення самогоімені українця.
Роки, проведені у тюрмах та виселках, підірвали здоров'япоета. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежнуУкраїну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало,
Оцінку життєвому ітворчому шляху І. Світличного і спокуту перед ним українського суспільствависловив у прощальній промові відомий літературознавець, директор Інститутулітератури Г. Сивокінь. Він сказав: «Генієм доброти ми називаємо Світличного чи нев один голос. Але не забуваймо, яким грізним, непримиренним виступав він —почитаймо його вірші — до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тільки гримнуло знеба. Зневага, а не доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповітом не тількиплемінникові Яремі, а всім, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною сміливою йчесною, — заповітом, що набирає нової сили в умовах нашої української сучасності,є Іванові афористичні слова: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?» Вони печутьвогнем, не дають спокою, нагадують про гріхи, тяжкі гріхи.
Отож від себекажу: «Прости, Іване!» Від інституції своєї грішної благаю: «Прости, Іване!» Відсуспільності нашої нещасливої молю: «Прости, Іване!».
Хай тобі, нескореномустеповикові, ця київська столична і, на жаль, столика земля пухом...»
Прочитавши цей скорбний текст про одного з поетів-звитяжців Україні і нашогоземляка, ознайомтесь з його віршами, уміщеними на цій сторінці. Вони допоможутьвам осягнути поетову непересічну особистість, полюбити барви його гіркого, алеправдивого слова.
| Отзывы | Оставить отзыв |
