Наша людина вАвстралії
Від цього вже немолодогочоловіка йде якась добра і світла сила. Вона до фізичного відчутна, коли слухаєшйого спокійні й тихі слова, бачиш ощадливі жести. А ще за всім тим вчуваєш: минулечоловіка не було аж надто ласкавим до нього — там його підстерігало немалоскладних випробувань, там переплелися справді нелегкі дороги, що часто випадаютьна долю тих людей, які не хотіли змиритися з обставинами й не капітулювали передними. Це справді рідкісний людський тип, оскільки переважна більшість із наспокірно сприймає все те, що поза нашою волею відбувається знами.
Живе він у тих краях, які уявляютьсянам доволі екзотично: пальми, евкаліпти, кенгуру. Але не тільки цими прикметамихарактерне його життя в далекій Австралії. Є на тому континенті маленькийукраїнський острів, без перебільшення можна сказати — створений наполегливимизусиллями таких людей, як цей чоловік. Маю на увазі громаду (а вона — чималенька!)наших земляків, які не тільки не забули рідну мову та культуру, а й з усіх силплекають їх. Вони організували українські школи, видають українські газети йжурнали, проводять літературні свята й вечори. І душею всіх таких справ є він,Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі і як Дмитро Чуб (майже п'ять десятилітьтому прибрав собі цей псевдонім).
Анародився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське —життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова доМельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда».Там же, до речі, опубліковано більшість йогокнижок.
Навчався майбутній письменник віндустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, дейого оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля вті часи характерна для десятків тисяч людей). Він переїхав до Харкова, вступив намовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився долітературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починаєпрацювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життярясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича,Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, ВолодимираСосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам'ятавхарактерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справдіживими.
З початком другої світової війниДмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується.Письменник разом із сім'єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралосячимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому,де лютують репресії. Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. Вмісті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко,відбуваються літературно-мистецьківечори.
1949 року письменник разом ізсім'єю від'їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішнійстан душі:
Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблівборти,
А серце б'ється птахом серед ночі:
У край який життя своєнести?
І от у світ біжать в'юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви іполя,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?
Чирідний сад почує моє слово
(Там не одна пролинула весна),
Чи яблуко зірвуя з яблунь знову,
Що вітами схилились до вікна?
Чи вийду ще з косою я налуки,
Чи рідне сонце в щоку припече?
І серце стогне, плаче відрозпуки,
Хоч по виду сльоза й непотече.
Нелегко було на перших порах нап'ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім'я,ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді укаменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не перестававписати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбністьдопомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей. НезабаромКенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже нечужиною, а майже рідним краєм. Він тривалий час учителював в українських школах,очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організувавлітературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю.Нитченко — також член об'єднання українських письменників «Слово» (очолює йогоавстралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Однеслово, громадських обов'язків у нього вистачило б на десятьох. Але така вінлюдина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вжедалеко не молоді літа почувається людиною при здоров'ї і по-молодечи гостромурозумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київськомуготелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинноїрозповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почавдемонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно,підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному змолодиків.
З-під його невтомного перавийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, ілітературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, простонемає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжоктреба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя»,«Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірокстатей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії,Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко».Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона булаприхильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з'явилася ванглійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також воригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає працівітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов'язані зйого особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітнянапружена робота над темою.
Книжку ДмитраЧуба складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства й досмерті поета. Кожен із них подано як самостійну документальну новелу. Характерно,що автор ніде не намагається особливо белетризувати події, а викладає їх стисло,постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела. Звичайно ж, тут зібраноне тільки епізоди з побуту. Широко йдеться й про оточення поета, близьких ідорогих йому людей, про радісні й сумні дні Кобзаря. Обрана форма подачі матеріалудає змогу авторові вільно переходити від побутової подробиці до узагальнення чинавіть гіпотези. Все це робить книгу справді цікавою длячитання.
Отже, праця Дмитра Чуба йде навелику Україну. Письменник мріяв про такий час, вірив у те, що він настане.Привітаймо ж і його, і себе з цієюподією.
Михайло Слабошпицький
Зкниги: Дмитро Чуб. Живий Шевченко. — К.: «Веселка». —1994р.
| Отзывы | Оставить отзыв |
