(1907 — 1944)
Ольжич— один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин,О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався вПущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класовоїненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язкиповпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинецьпід Прагою.
Ольжич став студентомКардового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У1929p. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед нимвідкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках,зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938р.заснував там Український науковийінститут.
Але Ольжичу судилася інша доля.Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурногосектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичноїорганізації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України,очоленої А. Волошиним, знищеної 14 — 15 березня 1939р, угорськими фашистами узмові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистськоїтюрми.
У 1940р. стався розкол ОУН. Ольжич,належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУНна Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Українськоїнаціональної ради (5 листопада 1941p.), якою керував економіст М. Величківський.Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941р. заборонив діяльність ОУН, то вонаперейшла у підпілля, переїхавши до Львова. Тут він одружився з дочкоюлітературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя булонедовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен,де 10 червня 1944р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг,Шульц).
Олег Ольжич — яскравий представникдітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножитипасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії,голодомор, вигублення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький внароді!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини.Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики,здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд зпоезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поетиотримали умовну назву «вісниківськоїквадриги».
Збірки Олега Ольжича «Рінь»(Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, такі за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю,інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилисячистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизанаімпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичногогасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, деминуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи ненайбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстокесамоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світлатональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або«Скільки сонця ллється наземлю...»).
Багата на драматургію думки йпочуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореноїформи. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж «вісниківської квадриги» докиївських «неокласиків» і, до речі, цього неприховував.
За аскетичною афористичністюстроф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвоюекзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», дезамість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичніформули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітнемісце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життяукраїнських підпільників за умов дифензиви. Друга частина «Веж» складає цикл«Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українськогопідпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства,Ольжич закликає не примирятися з принизливим животіннямраба.
«Підзамчя» — посмертна збіркаОльжича, хоча він її підготував ще 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поетачасів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення,схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій.Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»).Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює,що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення правабути органічним складником генетичної пам'яті народу(«Триптих»).
Ю.Ковалів
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
По Ольжич Олег найдены еще материалы:
Життя та творчість Ольжич Олег
Короткий життєпис Ольжич Олег
| Отзывы | Оставить отзыв |
