(1804-1873)
вчений-природознавець,історик, фольклорист, письменник
Народився 3 вересня 1804 року на хуторіТимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині збіднілогодворянина, предки якого у XVII—XVIII століттях займали високі посади в козацькомувійську, зокрема Самійло Величко згадує про переяславського знатного військовоготовариша Василя Максимовича. Виховувався під впливом дядьків по матері, ІлліМаксимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та РоманаМаксимовича, викладача грецької та римської словесності у Московськомууніверситеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі,потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народніпісні. По закінченні Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічневідділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природничевідділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченні навчання,залишений для наукової роботи. Того ж року публікує свою першу наукову працю «Просистему рослинного царства». 1824 року вийшла в світ перша книга М.Максимовича«Головні особливості зоології, або Наука про тварин». У той період продовжуєдосліджувати фольклор та етнографію. 1827 року виходить збірник «Малоросійськіпісні, видані М.Максимовичем». Того ж року захищає магістерську дисертацію на тему«Про системи рослинного царства». 1833 року вийшла «Книга Наума про великий Божийсвіт», що містить науково-популярні розповіді про будову Землі, сонячної системи,Галактики. Ця книга протягом сорока років одинадцять разів перевидавалася. 1833року М.Максимович здобуває ступінь доктора біологічних наук та звання професора,стає завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету. 1834 року виходитьйого збірник «Українські народні пісні». У травні 1834 року М. Максимовичазапрошують до щойно створеного Київського університету святого Володимира, де вінспершу працює професором, а з жовтня того ж року стає першим ректором. З 1835 рокуу зв’язку з хворобою йде з посади ректора і залишається професором. Присвячує себевивченню української та російської історії, досліджує «Слово про Ігорів похід»,1837 року публікує його переклад російською мовою.1839 року написав працю«Сказання про Коліївщину», яку цензура заборонила друкувати. 1840 року видаєперший номер історичного альманаху «Киевлянин». 1843 року публікує наукову працю«Про Петра Конашевича Сагайдачного». До 1845 року читає лекції у Київськомууніверситеті, працює у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився зТ.Шевченком. Того ж року через погіршення здоров’я виходить на пенсію, оселяєтьсяна хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджає дляроботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публі-кує багатоісторичних праць. Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури,зокрема з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь унаукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчуєпогодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856року публікує на цю тему «Філологічні листи до М.Погодіна», у яких захищаєсамобутність українського народу, його культури та мови. 1857 року друкує переклад«Слова про Ігорів похід» українською мовою. 1859 року М.Максимович видав першийномер альманаху «Українець», в якому вміщено багато матеріалів з історії України.Того ж року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там портретМихайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. 1860 року публікує полемічнустаттю «Оборона українських повістей Гоголя». У травні 1861 року М.Максимович береучасть у похороні Т.Шевченка у Каневі, пише вірш «На смерть Т.Г.Шевченка». 1871року М.Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Тогож року він бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. УПетербурзі побачили світ «Листи про Київ та спогади про Тавриду». 10 грудня 1873року М.Максимович помер.
Михайло Максимович завдяки різнобічності свогообдаровання залишив однаково помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки,хімії, зоології, фізики, якими він активно займався у 1823—1834 роках, так і вгалузях мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, що їм вінприсвятив пізніший період своєї діяльності аж до останніх днів життя. Максимовичзробив значний внесок у підготовку двох великих відкриттів у природознавстві. Ще вранніх своїх працях він висловлював гіпотези, які пізніше було підтвердженогрунтовними фундаментальними дослідженнями, — про обмін речовин і клітинну будовуживих організмів. Важливим відкриттям Максимовича були його докази про еволюціютваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища.Світоглядним підгрунтям поглядів Максимовича у природознавстві були матеріалізмМ.Ломоносова та натурфілософські ідеї Шеллінга, які вчений засвоїв на лекціяхМ.Павлова. Вiн розвивав шелінгіанську теорію розвитку і єдності реального таідеального, суб’єктивного та об’єктивного світу. Вчений стверджував, що методомприродознавства як науки є проникнення у внутрішню суть проблеми, створеннястрункої системи знань. Обстоюючи ідею матеріальної єдності світу, доводячи, щовсе в природі складається з єдиної всезагальної речовини-матерії, він переконував,що органічна природа виникає на певному етапі з неорганічної природи у процесі їїскладних перетворень, а існуюча реальність не залежить від свідомості. Природапроникає у свідомість людини через органи почуттів. Наші знання про природу євідображенням предметів і явищ, які існують реально, а не є втіленням якоїсь ідеї.Максимович не сприймав також абсолютизації раціональних форм освоєння дійсності,вузького емпіризму, виступав за єдність теорії з практикою, аналізу й синтезу,вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, культури,суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того чиіншого часу. Водночас він висловлював новаторські для свого часу думки, що науку,техніку, людський розум слід скерувати не на революційні зміни й створення чогосьнового, а на об’єктивне вивчення, засвоєння й розумне використання вже створеногоприродою. Ці думки, втілені у найголовніших природознавчих працях вченого — «Просистеми рослинного царства», «Головні особливості зоології, або Наука про тварин»,«Книга Наума про великий Божий світ», на багато років попередили дослідженняЧарльза Дарвіна й поставили Максимовича в ряд фундаторів вітчизняноїприродознавчої науки. Лекціями Максимовича на кафедрі ботаніки Московськогоуніверситету захоплювалися О.Герцен і М.Лермонтов. Наполеглива праця і великіздібності сприяли тому, що у 1833 році, коли М.Максимовичу було лише 29 років,йому присуджено науковий ступінь доктора біологічних наук і звання ординарногопрофесора. Ще під час захисту магістерської дисертації у 1827 році МихайлоМаксимович підготував і видав першу в Росії і Україні збірку «Малоросійськіпісні». Пізніше дослідник видав збірки українських народних пісень у 1834 і 1849роках. До багатьох пісень Максимович додавав докладні історичні коментарі, якідавали можливість глибше зрозуміти їх зміст і водночас життя українського народу.Збіркам Максимовича дав високу оцінку М.Гоголь. О.Пушкін використав їх у своїйпоемі «Полтава». Іван Франко підкреслював, що видання Максимовича мали великийвплив на формування патріотизму в багатьох передових людей України. А російськийкомпозитор О.Аляб’єв, з яким М.Максимович був у дружніх стосунках, поклав намузику 25 пісень із збірки «Малоросійські пісні». Фундаментальна праця Максимовича«Дні і місяці українського селянина», статті «Що таке думи» та «Замітки пропобутові пісні» стали першоосновою етнографії як науки. На прикладі збірокукраїнських пісень та інших своїх досліджень Максимович показав, що народнемистецтво є найвищим типом мистецтва, воно є взірцем для письменства та іншихвидів творчості. Український народ є володарем такої культури, яку можна поставитиврівень з кращими взірцями народної культури Європи. Творцем цієї культури є самета безіменна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивитьсячастина малоросійського спольщеного чи зрусифікованого українського панства тавеликоросійська інтелігенція в особі Аскоченського, Соловйова, Погодіна. Наприкладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» Максимович доводив, щоукраїнська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважавйого опонент М.Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про щосвідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці єавтохтонами на терені від Дунаю до Дону. Такими сміливими й небезпечними на тойчас науковими висновками Максимович вселяв у сучасників-українців почуття гордостіза свій народ, обстоював його самостійність, рівність з іншими народами та правона своє життя і національну культуру. А надруковані 1863 року в журналі «День»«Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя» остаточнозавдали поразки погодінській теорії про старшість «великоруської» мови над«малоруською». У написаній 1837 року праці «Звідки походить руська земля засказанням Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими» вченийрізко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив,грунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописнихджерелах, що засновниками Київської Русі були слов’янські племена, які боролися занезалежність своєї землі від іноземних загарбників — степових кочовиків,норманських купців-грабіжників та польських феодалів. Багато років Максимовичприсвятив вивченню «Слова про Ігорів похід», написавши про цю пам’ятку сім праць,що не втратили свого значення й нині. В українській літературі він вперше здійснивпереклад «Слова» на українську мову, показавши її сучасникам як пам’ятку власнеукраїнської мови. Як справжній вчений, який керується у своїх висновкахдокументами та матеріалами архівів, літописами, народною пісенною творчістю інамагається бути незалежним від можновладців та політичної ситуації, Максимовичвиступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах на історіюукраїнського козацтва. Він доводив, що козаки сформувалися з народних мас урезультаті тих соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а не з воліпольського короля, який організував їх для захисту кордонів від татар. Історичновідомими, вважав Максимович, козаки стали вже після 1471 року, коли Київськекнязівство було перетворене на воєводство й розвинулося під началом старостичеркаського і канівського Євстафія Дашкевича з 1508 по 1536 роки. Захищавукраїнський вчений козацтво і від польських аристократів, що дивилися назапорозьке лицарство як на холопство, бидло та розбійників. Водночас він показав усвоїх дослідженнях, зокрема у «Сказанні про Коліївщину», масові насильства шляхтинад українським народом. Це дослідження заборонила цензура, й лише після смертіавтора, 1875 року, воно побачило світ. Максимович був першим історикомстародавнього Києва, присвятивши йому двадцять п’ять статей. Він уперше показавроль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історіюстворення багатьох київських пам’яток, зокрема Трьохсвятительської,Воздвиженської, Іоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських валів,узвозів. Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листахдо князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російськимобличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігноруванняукраїнської мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українськамова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїмприкладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини.Внаслідок численних подорожей по Україні він створив новаторські для того часупраці «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біляМихайлової гори», «Про предмети давнини, що були передані автором у музейМосковського археологічного товариства», «Археологічні записки про Київ та йогооколиці», що започаткували українську археологічну науку. Михайло Максимович яклюдина енциклопедичних знань та широких інтересів головне завдання ученогоісторика й археолога вбачав не у самодостатньому збиранні скарбів для поповненнямузеїв чи приватних колекцій можновладців, а в поширенні знань серед народних мас,у вихованні поваги до рідної історії та культури. Як визначний учений, громадськийдіяч, педагог і просвітитель, він був одним із зачинателів боротьби за культурнийрозвиток українського народу.
/*Не покину, поки згину, мою Україну.*//**М.Максимович.**/
** Бався, радій, душе людська, для того людина тяжкопрацює, щоб жити, а це значить — веселитися, радіти світом, а не страждати вгорі... /**М.Максимович.**/
| Отзывы | Оставить отзыв |
