(1907 — 1942)
В їїелегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листамисвітові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеямнаціонального відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологетазагальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореноїпоетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося їїкассандрівське передбачення:
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіславмені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимнеумирання.
Світогляд О. Теліги формувавсяпоступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут,у сім'ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневоїреволюції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНРОлена навчалася у гімназії Дучинської. Під час більшовицького наступу на початку1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І.Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректоромУкраїнської господарської академії (з 1924p. — alma mater українськоїеміграції).
У ті часи відбувся різкий зламу психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії.Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутняпоетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічногоінституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з НаталеюЛівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є.Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками«празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хвороїматері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті рокище називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протестпроти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавокфанатичні очі, А не місяця мрійнийспокій».
Власне, йдеться про неоромантизм,що об'єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїминеповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, тодля Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання«кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвищачеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя ітворчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:
Заметемовогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, щонам належить,
І злитись знову із своїмнародом.
Непохитна цілеспрямованість довиборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь»,«Племінний день», «Безсмертне»,«Засудженим»).
Лірика від цього не стає«монохромною», вона переповнена жагою іскристого життя, що «не чіпає лишераба»:
П'яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, як свіча,—
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до могоплеча.
О. Теліга розвивала кращі традиціїукраїнської літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантськакритика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночихінтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи,відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїмкоханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма».Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається у парадоксальномуобразі:
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти взалізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, яквистріл,
Тверді, як лезо меча.
Надумку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла всобі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїйнації».
Роль жінки у суспільстві, в життінації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Яруки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий типособистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленногожиттєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), якийсвідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів:
Коли ж зійду накаменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі —
Нехай життя хитнетьсяй відпливе,
Мов корабель у загравіпожежі.
Цей тип досить характерний дляемігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав зособливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почалаактивно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї,охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Цеприскорило об'єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929).Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставиннеприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності,не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писалаО. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживанняплакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою.Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і вліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті«Партачі життя».
Розкол ОУН, що стався1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під чассвітової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецькихокупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшланелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава).Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжичапереїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованомуКиєві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національнураду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілкуписьменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагуваннядодатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його підсвіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українськихпоетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зернанаціональної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодногопанегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті жсамі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликатипідозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку1942p. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, алевона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масовіарешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенніСпілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на черговезібрання, де й була заарештована.
За свої35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшлипосмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947;збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршівзагубилася.
Ю.Ковалів
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
По Теліга Олена найдены еще материалы:
Життя та творчість Теліга Олена
Життєпис Теліга Олена
| Отзывы | Оставить отзыв |
