(1922 р.нар.)
У гроно талановитих майстрівукраїнської прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно йважко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, колибрати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частинироману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974,1980) автор був удостоєний Шевченківськоїпремії.
Втім, читацький загал визнав А.Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були доситьпопулярними, хоча великої преси немали.
На сьогодні доробок А. Дімарова вжехто зна чи й умістився б у добрий десяток томів. Загальномистецька їхня вартість,звичайно, не в усьому однакова, оскільки мінявся не лише час, а й художні смаки.Мінявся й сам автор, що розпочав життєвий шлях в учительській сім'ї на Полтавщині(народився 5 травня 1922p.), встиг воювати, ковтнув повітря окупації і навітьдеякий час партизанив.
Феномендімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит іпов'язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарманайулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали ним у прозіузаконені «історії» — сільські, містечкові, міські — себто художні структури, деавторство розчиняється в матеріалі, що виповідає себе «сам». Його внесок у новітнюукраїнську прозу, можливо, тим непересічний, що майже адекватно виражає народнепережиття історії. Стверджувати, що ця історія надто відрізняється од офіційних чинаукових її версій, може, й не варто: події та «етапи» і там, і там практичнототожні. А факти — різні. Так, революція, громадянська війна, сталінські йокупаційні жахи мали б народ, здавалося, коли не підкосити, то морально втомити.Та й ближчі до нас часи вимивали в ньому багато з того, що, подібно до гумусу,формувалося віками й так само, як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється.Але ж і не в лічені нищиться. Роман «І будуть люди», який з отого шару увібравдобру третину, досить детально унаочнює, що ж саме — коли не здобув, то з усіх силберіг — і зберіг! — наш проріджуваний революцією та громадянською війною,сортований колективізацією й смертно вдарений голодомором українець у томуминулому, од якого найлегше було б раз і назавждивідхреститися.
Десятки дімаровськихгероїв, переживши голодомор, ходили залюбки на лекції, які «читав» їхній жесільський комсомолець Твердохліб, і, мов діти, скаржилися на нього районномуначальству за те, що «забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то вжебуржуйські пережитки. А співать дозволяє тільки«Інтернаціонал»...
— А ви б, може, «Галю»хотіли? — ще з більшим запалом Володя.
— Ахоть би й «Галю»! Чим погана пісня?
— Тим,що її класові вороги співали!»
Думку пролюдяність цих людей автор виніс у заголовок свого роману не тому, що її шукавсеред них, а щоб явити її читачеві «євангельськи» — як сущу, якою вона є, була йпребуде там, де нею тільки й рятувались. Епопея Дімарова цю рятівну силу передаєнавіть самою інтонаційною палітрою авторської розповіді, щедрої на все, чим народоберігав себе од душевної черствості та оглухлості, що мертвлять кожного, хто непомітив, як за ідейною пильністю втратив здатність розрізняти добре ізле.
Війну перемогло саме народне життя.«Болем і гнівом» письменник стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи своювеличну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічнийнерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтяглаз подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчкизаходилася варити в нім нехитру селянськуїжу.
«Отой шолом і привернув увагувійськових.
Військові в'їхали у спаленесело вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну,яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один ізних, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Вінодразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав ужеподумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, пробезсмертя народу.
А Ганна ні про що те недумала: Ганна просто варила картоплю».
Уцьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров, як мислитель і якхудожник.
Таким він постає і в сільських,містечкових та міських «історіях», кількість яких зростає, а зміст соціальноширшає й поглиблюється. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), щонароджувалась у полтавському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це йтрапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістюлюдських цнот і вад, зогріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самихсебе.
У нього, в цей праліс, де побувалавійна, похазяйнували повоєнні нестатки та нехлюйство, і заводить читача сільськимисвоїми історіями А. Дімаров. Роблячи це не для пейзанських захоплень і не дляілюстрації сумнозвісної сільської «дикості», а для того, щоб вникнути в таїнужиттєстійкості одних і самознищенняінших.
Ці соціально та психологічно болючіпитання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978), —вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільськіісторії» (1987). Більшість її персонажів — теж люди літні, їм довелося дивитись увічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легкокосила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше, одержуючи, бува, облизня. Ічасто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власноїсовісті.
Посутньо про таке, як у війні,але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступовеструхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному грунтісучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987)та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиїздебільшого скособочені долі свідчать про явну кризу цінностей, що їх державамала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого — чи не щодень ігнорувала.Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт статиразом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними,як це сталося з молодим робітником («Термінальна історія»): боротьбою з припискамивін тільки того й добився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливістьпробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційнихустанов совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки(«Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; абомолодого зятя, що прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанськогопресу мусив їх потайки пообтинати(«Крила»).
Звична для дімаровського стилю,де зболена, а де й навдивовижу терпляча (од самої ж бо людини у цім світі залежитьдалеко не все), просвітленість інтонаційної палітри письма у згаданих і подібнихдо них творах («До сина», «Жизнь є жизнь», «Медалі», «Білі троянди, червонітроянди», «Дзвони») з часом відчутно загасає, поступаючись місцем дедалі важчестримуваному сарказму. Особливо у творах «Попіл Клааса», «В тіні Сталіна», де наавансцену виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення зловісні тініминулого. Робити з цього висновок щодо якихось докорінних змін манери письма,звісно, не варто: вона коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові черговоїоповіді. Це засвідчує й коротка повість «Самосуд» (1990), в основу якої лігвипадок, відомий авторові ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось наарештованого німцями енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно йогопокарало.
Слід гадати, що схожі з цієюповістю твори, які або вийшли вже друком (скажімо, «Притча про хліб» — вилученіколись із роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або тільки авторомзамислюються, ставлять метою доповнити картину всенародного життя од революції донаших днів. Їхню вартість для майбутнього важко переоцінити, йдеться ж бо провисокохудожній доробок, в якому розлите не тільки співчуття до народу, а йгордість за нього. Негучна і без оскомних ідейних узагальнень. На цім у АнатоліяДімарова грунтується все — од наскрізного пафосу малих і великих епічних полотендо найдрібніших елементів змісту й стилю, що в єдності своїй творять художнійсвіт, куди олжі шлях був заказаний. Як офіційній, так ілітературній.
Г. Штонь
Історіяукраїнської літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
По Дімаров Анатолій найдены еще материалы:
Життя та творчість Дімаров Анатолій
| Отзывы | Оставить отзыв |
