(1819 —1897)
Світживе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.
П.Куліш
Не чим іншим як історичнимпарадоксом слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спробанаприкінці 20 — початку 30 років, розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога,Куліша-історика. Багаторічне замовчування імен українських митців, вчених,громадських діячів, політиків, «виламування» з культурного фундаменту великихпластів далекого минулого, вульгарне, на догоду ідеологічно спекулятивним тезам,трактування культурного й суспільного розвитку спонукають нас до вивчення нашоїдуховної спадщини, щоб виважити, а може, й переоцінити усталені інтерпретації їхтворчості, а також культурницької й політичної діяльності з позицій сьогодення.Звернімося до праць М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д.Яворницького, а насамперед до П. Куліша. Звісно, не все в нього заслуговує набеззастережне схвалення. Багато його історичних концепцій зазнало деформацій підтиском тих соціально-політичних і культурних умов та обставин, в яких жив і творивКуліш. Але для того, щоб сказати чесне, вивірене архівними документами тагрунтовними дослідженнями, слово про характер і першопричини цих деформаційісторичного минулого, витворених Кулішем-істориком, треба опублікувати йогодоробок, який є на сьогодні унікальною бібліографічноюцінністю.
Прикро, що лише тепер мирозпочинаємо осягати велич Куліша без ідеологічних застережень, повільно інесміливо добираючись до його творінь. Та чи сповнимо ми бажання Ганни Барвінок,яка зберегла величезний архів свого чоловіка і в похилому віці турбувалася провидання повного зібрання його творів? Звернулася вона до історика і археологаІвана Михайловича Каманіна — директора Центрального архіву давніх актів у Києві,не лише тому, що той був добрим знайомим Пантелеймона Олександровича, а передусімтому, що мав великий досвід у публікації історичних документів, й, крім того,свого часу Іван Михайлович взяв під опіку величезний архів Куліша — ще вповні неопрацьовану рукописну скарбницю, в якій є багатюще листування письменника,рукописи творів, записки тощо. Переданий до утвореної Української Академії наук,цей архів «запрацював» на каманінське п'ятитомне Зібрання художніх творівПантелеймона Куліша, як оригінальних, так і перекладних, яке розійшлося швидко.Каманіна не стало в 1920 році. Тоді дослідження творчості продовжили молоділітературознавці М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П. І. Рулін, М. К. Зеров,В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Та їх ініціатива не булапідтримана.
У наш час розпочинається«третя хвиля» видання і вивчення творчої спадщини одного з найпродуктивнішихбудителів національної самосвідомості українців, неодіозного, хоча й суперечливогомислителя, поборника національної самобутності українського народу, його мови ікультури, палкого прихильника справедливих міжнаціональних взаємин, високоїкультури людського співжиття, гармонійної взаємодії цивілізації і природногосередовища, технічного прогресу, моральних і загальнолюдських гуманістичнихцінностей.
Пантелеймон Куліш вірив, щойого зрозуміють нащадки, пізнає благородство його трудів і замірів Україна. Увірші «На чужій чужині» він писав:
Не забудеш мене, поки віку твого,
моянене Вкраїно,
Поки мова твоя голосна у піснях,
як срібло чистедзвонить.
На що глянеш, усюди згадаєш твого
бідолашногосина;
Туподумство людське, моя нене,
від тебе його незаслонить.
Готуючи до друку збірку сонетів«Друга камена», точніше, її рукописний варіант (цілком можливо, для дарунку), 10травня 1925 року Микола Зеров елегантним почерком, вимальовуючи кожну літеру,переписав сонет «Куліш»:
Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовськийчемний, лагідний Плетньов;
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі, мовбліда примара.
Та він працює, Феніксом з пожару
Мотронівка народжуєтьсязнов;
Завзяттям віє від його промов
І в очах відблиск молодогожару.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче ставитикурінь,
Над творами культурників п'яніє.
І днів старечих тягота —легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще йогорука.
В наші дні далеко не кожномузрозуміле таке закодоване в образах життя видатного українського письменника,історика, критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діячаПантелеймона Олександровича Куліша, але в ті, далекі вже від нас, 20-і роки XXст., його ім'я було популярним. У збірнику «Революційні поезії», виданому вХаркові у 1920 році з метою прилучення широкого українського читача донаціональної поетичної скарбниці, поряд із поезіями Івана Котляревського і ТарасаШевченка, Євгена Гребінки і Михайла Старицького, Павла Грабовського та ІванаФранка, Лесі Українки і Олександра Олеся, Грицька Чупринки і Спиридона Черкасенка,Павла Тичини і Василя Чумака вміщена дума П. Куліша «Кумейки». Тогочаснимреволюційним настроям були співзвучні заключні її рядки:
Нехай знають на всімсвіті,
Як ми погибали
І, гинучи, свою правду
Кров'юзаписали.
Записали — прочитають
Неписьменні люде,
Що до суду ізшляхетством
Згоди в нас не буде.
Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро вморе ллється,
Поки серце українське
З панським незживеться.
Правда, у своєму прагненніпосилити соціальне спрямування думи упорядник збірки замінив в передостанньомурядку слово «українське» на — «мужицькеє». Тоді самодіяльність була нерідкістю.
Звичайно, сучасний читач можедещо критично сприйняти процитований вище сонет, зокрема, подивуватися, скажімо, зтого, що такий високоосвічений вчений і блискучий стиліст, тонкий цінительпоетичної форми, як М. Зеров, дозволив собі задля рими до слова «примара»деформувати прізвище відомого історика Миколи Костомарова. Не поспішаймо, одначе,з висновком. Зеров був великим знавцем життя і творчості П. Куліша і не раззустрічав у його епістолярній спадщині дружнє «Костомара». Так, у листі до Т. Г.Шевченка від 1 лютого 1858 року читаємо: «Що за добро було б, якби нас Господьдокупи звів да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себеприманили. Порозумнішали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьомашляхами!»
На час написання цього листаминуло вже 14 років від осіннього дня 1844 року, коли Пантелеймон Кулішпознайомився з молодим істориком Миколою Костомаровим. Правда, в 1874 році вонипоконфліктували, а через шість років розійшлися назавжди, але як багато їх єднало!Адже, по суті, трійця — Шевченко, Костомаров і Куліш — була духовним осердямзаснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому такдраматично позначилася на їхніх долях.
Дочасу, коли з'явився сонет, складний, суперечливий життєвий і творчий шлях авторапершого в українській літературі історичного роману «Чорна рада» досліджувавсяактивно, в дискусіях. Молодий тоді Є. Кирилюк готував «Бібліографію праць П. О.Куліша та писань про нього», яка з'явилася друком в 1929 році, у Львові вийшлакнига В. Щурата «Філософічна основа творчості Куліша» (1922), М. Грушевськийдрукує в журналі «Україна» (1927, ч. 1 — 2) грунтовну розвідку«Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості», інший український історик Д.Дорошенко видає в 1918 році книгу «Пантелеймон Куліш, його життя йлітературно-громадська діяльність», а молодий літературознавець, згодом — відомийісторик, археолог і прозаїк В. Петров друкує підряд — у 1929 і 1930 роках — двіпраці: «Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» і «РоманиКуліша». До речі, особисте, точніше, бурхливе інтимне життя Куліша тоді цікавилобагатьох вчених. Так, О. Дорошкевич звернув увагу на його взаємини з юною Л.Милорадовичівною й видав у 1927 році книжку «Куліш іМилорадовичівна».
Великим імпульсом длятакого широкого і активного інтересу до життя і творчості П. Куліша був і його100-літній ювілей, який припав на тривожний 1919 рік. М. Зеров на той часредагував «Літопис українського письменства» — журнал «Книгар», де влипнево-серпневому номері з'явився ряд статей, присвячених йогокультурно-громадській діяльності, творчості як літературного критика, аналізупоетичної спадщини, віршованих перекладів Біблії, етнографічній діяльності.Досліджувалися праці П. Куліша, пов'язані з вивченням і виданням творів М. Гоголя,підбивалися підсумки роботи щодо видання творів самого Куліша. М. Зеров згодомнаписав грунтовну передмову «Поетична діяльність Куліша» до збірки поета, що малавидати «Книгоспілка». Важко навіть перелічити ті видання оригінальних його творівй наукових праць про життя і діяльність митця, які здійснювалися в першіпореволюційні десятиліття. На особливу увагу заслуговує така підготовлена і виданаУкраїнською Академією наук 1927 року праця, як «Пантелеймон Куліш. Збірник працькомісії для видавання пам'яток новітнього письменства», а також видання творів П.Куліша 1931 року.
Були серйозні наміриопублікувати всю спадщину видатного письменника та історика. Про це свідчитьшеститомне (найповніше й до сьогодні) видання його творів у Львові (1908 — 1910рр.), незавершене — лише в п'яти томах — у Києві (1908 — 1910 рр.), хочапланувався двадцятитомник. Згадаймо тут добрим словом невтомного Б. Лепкого, якийвидав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша у Берліні (1922 — 1923 рр.) у серії«Українське слово». Наприкінці 20-х років на Радянській Україні також буларозпочата співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСРпідготовка багатотомного — у 25 томах — видання, але з'явилося лише три — 1,3 і6-й томи (1930 — 1931).
У передмові доцього видання О. Дорошкевич писав, що «до повного академічного видання багатющоїКулішевої спадщини (що забере не менш, як 50 великих томів) ми можемо прийти лишеза яке десятиліття». Але впродовж десятиліть після того запанувало майже повне(1939 року вийшла «Чорна рада. Хроніка 1663 року» з передмовою В. Гуфельза)мовчання аж до 1969 року. Ні, не тільки мовчання, а й розвінчування Куліша —«буржуазного націоналіста», «ворога Шевченка» (в цих стараннях наші шевченкознавцібули попереду). Лише у 1969 році вийшов скромний однотомник П. Куліша увидавництві «Дніпро», а в 1970-му — збірка «Поезії» у серії «Бібліотекапоета».
Звісно, дослідники знають прочисленні студії, присвячені спадщині П. Куліша, які з'явилися ще в кінці XIX — напочатку XX ст., Бориса Грінченка, Осипа Маковея, грунтовні статті Івана Франка іСергія Єфремова, листовне звернення Михайла Коцюбинського до Івана Франка, ПанасаМирного та інших письменників із пропозицією взяти участь в альманасі «Дубовелистя», присвяченому Кулішеві. У цьому зверненні, датованому 1901 роком, зокрема,читаємо: «Минуло вже чотири роки, як помер П. Куліш, — і дедалі все видніше йвидніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я; а якуматиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ, — про те можнадогадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису,благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, а такожБіблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших цінних праць маєправо на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваютьсятепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати йогопрацю».
На жаль, до сьогодні вукраїнському радянському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка боб'єктивно, з урахуванням усіх аспектів тогочасної дійсності, розкрилабагатогранну і суперечливу діяльність П. Куліша. Бібліографічною рідкістю є йогохудожні твори, а історичні та етнографічні — не з'являлися понад півстоліття. Томуй не дивно, що сучасний читач, натрапивши в сонеті М. Зерова на вираз «Грабовськийчемний», подумає, що йдеться про П. Грабовського, який, до речі, високо шанувавтворчість П. Куліша і навіть на заслання повіз із собою його книги, хоча й різкокритикував політичні концепції Куліша-історика. Насправді ж тут мається на увазіінший Грабовський — щирий друг і Кулішів порадник, польський письменник М.Грабовський, який мріяв, окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом «ЖивописнаУкраїна», і сам підготувати подібневидання.
Згадується в сонеті «Куліш» і П.Плетньов — ректор Петербурзького університету, давній його покровитель, вчений,письменник.
Домінуючим мотивом сонету єподвижницька праця П. Куліша, що підносила дух і знесилювала його, викликалазахоплення ним земляків, а час від часу і розчарування, навіть праведне обуреннядрузів, колег, читачів.
Пантелеймон Кулішбув свідомий значення свого подвижництва, вірив, що слово має велику живлющу силу,здатну зростити могутнє дерево української національної культури.
Слово намверне і силу давнезну і волю.
І не один в нас лавровий
вінець обів'є кругчола
Доля простелила для ПантелеймонаОлександровича Куліша довгий життєвий шлях. Народився «гарячий Панько» Куліш — таквін згодом буде іноді підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечкуВоронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер —Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможногохлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого —Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок,переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була внього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, щонавернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверськійгімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже вповістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич»(1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворивіз почутої від матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій уКиївському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли щезробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хочайого батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися вуніверситеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничомуфакультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Куліш написав у тойчас «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечкеВоронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом наЗеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей». Письменникзавдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькомудворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман«Михайло Чарнышенко...», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію«Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник»починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада»,ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника»)запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російськоїмови для іноземних слухачівуніверситету.
Через
По Куліш Пантелеймон найдены еще материалы:
Життєпис Куліш Пантелеймон
Біографія Куліш Пантелеймон
Життя та творчість Куліш Пантелеймон
| Отзывы | Оставить отзыв |
