ГРИГІР ТЮТЮННИК
(1931 —1980)
Григір Тютюнник народився 5 грудня1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'їселян.
Батько Григора, заарештованийорганами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, амалого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон ВасильовичТютюнник, у родині якого й виховувався майбутнійписьменник.
У 1938 р. Григір пішов дошколи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякийчає був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання)виключно російською мовою.
У 1942р. Григірзмушений був пішки йти до матері на Полтавщину, адже тітка не могла самапрогодувати сім'ю (дядько Филимон був у цей час нафронті).
Після п'ятого класу Григірнавчався в Зіньківському ремісничому училищі № 7, закінчивши його працював наХарківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки,не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Яквийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес,слюсарював.
У 1951 р. Тютюнник пішов доармії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчиввечірню школу, працював токарем у вагонномудепо.
У 1957 —1962 pp. майбутнійписьменник навчався в Харківському університеті на філологічномуфакультеті.
Першу новелу «В сумерки»написав російською мовою і надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Післясмерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої«Сумерки» українською мовою і з того часу писав лишенею.
У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав доКиєва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні кіностудіїім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», працював у видавництвах«Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро»,«Веселка».
У 1966р. вийшла його першакнижка «Зав'язь».
Наступна книжка«Деревій» (1938р.) була відзначена премією всесоюзного конкурсу, оголошеного«Литературной газетой».
У 70-х pp. —побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо»,«Коріння», повісті «Клим-ко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степоваказка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з російської мови,зокрема твори свого улюбленого автора — В.Шукшина.
За книги «Климко», «Вогник далеков степу» у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію імені ЛесіУкраїнки.
7 березня 1980 р. письменникнаклав на себе руки.
У 1984 р. з'явивсядвотомник його творів.
У 1989 р. задвотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківськоїпремії.
Новела «Три зозулі з поклоном» чине найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, йогосвітобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. Апоштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976р. до Ірпінського будинкутворчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летілазозуля через мою-хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне,непереборне ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цюпісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Тризозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється збатьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хочапро самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х pp. ці події замовчувалися, булизабороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самогоавтора.
На кількох сторінках розгортаєтьсядосить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Ярковаодружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка —її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендуєна чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи неповернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їхпристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові,просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читачзамислюється над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає шукатигармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднаєстраждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вонавтратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, щоМихайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софіївідчуває, коли тій надходить лист і просить листоношу дати хоч потримати його вруці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень.Кохання, в якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійнекохання, в якому не має й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться наМарфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов доближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці рисихарактерні для української людини, яка сповідує християнськумораль.
«Любові Всевишній присвячується» —такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом,надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоноша, який приніс вісткувід Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картаєсуперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові.Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди ізараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна.Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківськихбандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетятьвони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню!Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки йжитиму...».
Жоден із героїв твору непоборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вонилишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі,Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчясина свого коханого.
Новела має ознакипритчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов —почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно нібидається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, маєправо на існування.
«Останній лист відтата» — це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька —сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежнулюбов до дружини («...моя едина в світі Соню...»), сина, до рідного краю,природи.
Процеси, що відбуваються влюдській душі, безконечні, як безконечний Всесвіт, адже душа і є відображеннямВсесвіту. Митець прагнув такої любові, від нас, українців, бо «любов — це коливіддаєш...».
Окрім вічних тем, ГригораТютюнника, як і багатьох інших письменників, цікавили маргінальні проблеми, тимбільше, що в повоєнний час, а надто в 50— 60-х pp., мала місце масова міграціясільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі відтяжко!праці на землі. Це був об'єктивний процес, але його значно прискорював ганебнийстан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячоїпартії.
Маргінальній темі Г. Тютюнникприсвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «День мій суботній», «ОддавалиКатрю», в якому розповідається, як восени з Донбасу приїздить молодша донькахутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. У селіженихів нема, а Катрі пішов третій десяток — то ж батьки мусять оддавати їїзаміж.
Сюжет твору — підготовка до весілляі його опис. Оповідь ведеться у звичній для стилю Тютюнника манері: неспішно, здетальними побутовими подробицями, які часто мають глибокий підтекст, додаютьважливої позасюжетної інформації. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємосяз її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, щоприховувало стан».
У центрі оповідання —доля Катрі, її родини. Але, розкриваючи внутрішній стан героїв, показуючи їхніпереживання напередодні весілля, ретельно вимальовуючи характери, поведінку,письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем.Серед них найболючіша — стан українського села. З Катрями, які від'їжджають наДонбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають віковічнітрадиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим,складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються,вихолощуються людські душі, вони начеміліють.
Згадаймо опис Катриного весілля,той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває про свій станнепевності й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається —«виявилося, що сміх у нього тихий, м який, як у захопленого хлопчака». Під часритуального співу давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються,повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, аодна многогласа душа... Ще вчора Олексій Ііурка тинявся в селі біля клубуп'яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу... Ще недавно Параска Жмурковаз піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали назиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню,знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей однихбатька-матері. Вони то були — і не вони». Важливий зміст приховано за цимирядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй«не своїй землі», підрубує свої корені. В них — його мрія об'єднати всіх таспрямувати на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але цевсе тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не беретьсядо вирішення проблем. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитисьнад долею героїв і, можливо, над своєю.
Утворі ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, ітим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно й розгортається унетрадиційному ракурсі,— авторська симпатія на боці першого. Тютюнник з глибо-.ким сумом спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядкамижиття. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершуєтьсявід'їздом молодих, їхніми квапливими зборами й снігом, першим осіннім ще снігом —всім стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка.Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря звіконця машини дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно,схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся цяневідомість попереду лякає, людина почувається самотньою та беззахисною, хоч самаобирає собі такий шлях.
А все могло бутиінакше. Те старе так прагнув опоетизувати письменник, і це йому поталанило зробитичерез блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотриманням майжевсього давнього обряду, хоч молоді й противилися йому. Те старе і в образахбатьків Катрі, в їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старемогло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душамлюдей, витіснити звідти страх і непевність, стати єдиним надійним опертям.Згадаймо Катрю — вона постає сполоханим, загнаним у сіті звірятком, навіть не можевиплакатися перед батьками, повідати їм найпотаємніше: сором і страх заполонює всіінші почуття.
Прикметна з цього приводудеталь, на яку варто звернути увагу Це стара, ще бабина, хустка. Катря постійнокутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дніскрині «...як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям відмолі та задля пахощів...». Ця хустка покликана захистити Катрю від усіхжорстокостей довколишнього світу. Але чи візьме її вона з собою в далеку дорогу, вчужі їй світи — тобто чи ж збереже пам'ять, чи не відречеться від себе у«зросійщеному» Донбасівському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а йтієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці запитання авторне дає відповіді. Нам до роздумів лишається лише надзвичайно сумний Катриностаннійпогляд.
ОСНОВНІТВОРИ:
«Оддавали Катрю», «Три зозулі зпоклоном», «Зав'язь», «Син приїхав», «Дикий», «У кравчини обідають», «Холоднам'ята», «Іван Срібний», «Деревій», «Вуточка», «Нюра», «Клим-ко», «Коріння»,«Вогник далеко в степу».
ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
1. Вічна загадка любові:Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. — К., 1988.
2. Гуторов О. Незахищене серце: Характері час Григора Тютюнника // Прапор, 1990. — № 7 — 9.
3. Шудря М. Непідкупний голос правди:Невідоме про Григора Тютюнника // Дивослово. — 1996. — №4.
4. Аврахов Т. Екзистенція в художньомуслові Григора Тютюнника //Українська мова і література в школі. — 1992. — № 9 —10.
5. Мороз Л. Григір Тютюнник:Літературний портрет. — К-, 1991.
6. Уседля школи: Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення,завдання, тести: 11 кл. — К., Львів, 2001.
По Тютюнник Григір найдены еще материалы:
Автобіографія Тютюнник Григір
Біографія Тютюнник Григір
| Отзывы | Оставить отзыв |
