(9 листопада 1872 — 21 липня 1941)
“НАЙПОПУЛЯРНІШАПОСТАТЬ НА ГАЛИЦЬКОМУ ГРУНТІ...”
Звідкипоходить письменник, хто його батьки, де він навчався, працював, публікував своїтвори? Це вперше відкриває для себе не тільки читач, а й дослідник, бо хоч прожиття Б. Лепкого було написано чимало, але все це міститься у виданнях, донедавнамайже недоступних.
Батьківщина Б. Лепкого— Поділля, край благословенний, щедрий, овіяний легендами. Сам поет написав пронього в одному з ранніх своїх віршів — “Заспів”:
Колисав мою колиску
Вітеррідного Поділля
І зливав на сонні вії
Степового запахзілля.
А уособлювало це Поділля мальовничесело Крегулець, розташоване між містечками Гусятином і Копичинцями. Тут народивсявін 9 листопада 1872р. в родині сільського священика СильвестраЛепкого.
Батько Богдана був людиноюосвіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологіяі теологія), виступав з літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, бравучасть у виданні часопису “Правда”, підготовці підручників для школи. Мавгрунтовну філологічну освіту, вільно володів польською і німецькою (віршінімецькою мовою навіть друкував у журналах). Писав популярні книжечки, був головою“Селянської ради”. Пізніше Б. Лепкий назве батька своїм найсуворішим критиком.Богдан був першою дитиною в родині Сильвестра і Домни Лепких, які побралися, колиСильвестр закінчив університет і прийняв сан священика. Щоправда, якийсь часмолоде подружжя мешкало в гірському селі Ялинкуватому на нинішнійІвано-Франківщині, але незабаром тесть Сильвестра одержав парохію у Бережанах імолодий священик зайняв його місце уКрегульці.
Дитинство Богдана булобезхмарним, але коли він мав п'ять років, раптово — за одну ніч — померли віддифтериту дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натурухлопчика, який і сам ледве вижив.
Першізнання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Швидко — за одну зиму —навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди РобінзонаКрузо, і про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах, стареньканянька, родом з Наддніпрянської України, співала чумацьких пісень, а від діда поматері Михаила Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем,допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події наУкраїні.
Домашній учитель Богдана ДмитроБахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творамилітератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав напам'ять багато віршівТараса Шевченка, читав “Марусю” Г.Квітки-Основ'яненка.
Коли Богдана Лепкоговіддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої “нормальної” школи зпольською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з“цивілізованого” Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тоді, бувкінець світу: далі дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батьків поматері.
Як напише пізніше біограф Б.Лепкого, тут усе дихало давниною: “поручинські ґазди” ходили в чоботях напідковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили “куртини” з домашнього сукна,брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в “димки”(полотно з вибиваними узорами), котрі бив “димкар”, який приїздив з міста,вишивали гарні сорочки, мережили їх — словом, було це старосвітське село, котрогоще не торкнулася культура століття. “Веснянки, гагілки, обжинки, навіть “вільха”(хоровод у зелену суботу), колядки, щедрівки, множество легенд, повірій,переказів, усе, як колись, в дуже, дуже давніхчасах”.
Між Бережанами та Поручином миналаюність Богдана-гімназиста; місто й село формували його характер і світогляд. Відселян він чув багато легенд та переказів про давні часи. Так, люди оповідали, щостара церква, яка тоді ще стояла на горі, була свідком татарських набігів і що підчас одного у ній сховалися мешканці всього села, але всі загинули від рук ворога.А коло села Біще, що прилягало до Поручина, збереглися сліди давніх валів, уламкикераміки, наконечники стріл, фундаменти споруд. Все це будило уяву підлітка.Перебування у Поручині, знайомство з людьми, їхнім життям, піснями навіяло йомувірші “На святий вечір”, “У великодний тиждень”, пісенні ремінісценції з циклу “Напозиченій скрипці”, про що згодом писав сам письменник, а також сюжети оповідань“Іван Медвідь”, “Нездала п'ятка” та інші. Після “нормальної” школи Б. Лепкийвступив до гімназії в Бережанах. Гімназія була польською, з класичним ухилом. Процей навчальний заклад того часу існують різні, часом взаємно протилежні,свідчення. Бережани були провінційним містечком, без залізничного сполучення звеликими містами, отже, й відірваним від центрів культурного життя. Не дивно, щоінспектор зі Львова приїздив сюди для перевірки раз у кілька років. Українськийписьменник Михайло Яцків, який вчився тут кількома роками пізніше Лепкого, писав,що сюди посилали втихомирювати неблагонадійних учнів, а атмосфера була такоюзатхлою, що коли “з'являлася якась здібніша одиниця, то швидко зачахала в тійпустелі, в заскорузлості дилетантизму”. А в повісті “Огні горять” цей письменникзобразив її в сатиричному плані, назвавши “ослячим мостом до золотих ковнірів”,“пантеоном скастрованих наук”.
У Б.Лепкого враження про Бережанську гімназію не такі похмурі. Зенон Кузеля, біографБ. Лепкого, називає Бережани студентськими Афінами, які спричинилися долітературної кар'єри Лепкого. Навіть одірваність від більших міст він трактуєпозитивно: “Бережанська гімназія ставала приютом талановитих хлопців, котрістягались до неї з інших міст, де віяло іншим, більш урядовим духом і де їм важкобуло покінчити науку”. Очевидно, кожен з авторів мав підстави для таких різниххарактеристик та оцінок.
В усякому разі,Б. Лепкому і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали немало. Вгімназії були український та польський хори (українським диригував композиторДенис Січинський). Щороку влаштовувалися міцкевичівський, а згодом ішевченківський концерти. Час від часу приїздив сюди мандрівний театр “Руськоїбесіди”, артистів якого Михайло Глібовицький запрошував додому, то Богдан мавзмогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, СтепаномЯновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романовичівною. Він одвідував вистави постайнях та будах, де змушені були грати актори, ставлячи популярних тоді “НастасюЧагрівну” В. Ільницького, “Запорожця за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Ой, неходи, Грицю...— М. Старицького. До того ж у родині Глібовицьких була великадомашня бібліотека, гімназисти обмінювалися книжками, читали газети “Діло”,“Батьківщина”, журн. “Мета”, “Вечерниці”, “Зоря”, польську літературу згімназійної бібліотеки.
Українська мова талітература спершу в гімназії не викладалися зовсім, потім їх було введено впрограму, але уроки вели випадкові люди, а не фахівці, і лише коли Б. Лепкий був уп'ятому класі, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рівень.За свідченням сучасників, конфліктів між учнями на національній основі не було, наконцерти й театральні вистави ходила і українська і польська молодь. Загостренняпольсько-українських національних відносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Г.Сенкевича “Вогнем і мечем” про події національно-визвольної війни українськогонароду під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у викривленому світлі, щообурило українських гімназистів.
Середгімназійних друзів Богдана Лепкого треба в першу чергу назвати СильвестраЯричевського, пізніше українського поета, прозаїка і драматурга. На жаль, урадянський час на Україні не вийшло жодного окремого видання цього в свій часдосить відомого письменника прогресивної орієнтації, натомість видавництво“Критеріон” (Бухарест) у 1977 —1978 pp. видало його двотомник, який упорядкуваларумунська україністка М. Ласло-Куцюк. Початок літературної творчості обохписьменників відноситься до часу їх навчання в Бережанській гімназії, до того жпов'язаний він з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмовуроботу з української мови про зимовий день на селі: Лепкий — прозою, а Яричевський— віршами. Вчитель похвалив їх, і це заохотило юнаків до літературної творчості.Власне, то був перший вихід на публіку, бо і Богдан і Сильвестр писали вже й дотого, останній, зокрема, мав рукописний зошит з віршами, перекладами тасатиричними творами, частина з яких друкувалася у львівському журн. “Зеркало” таввійшла до першої його поетичної збірки “Пестрі звуки” (Чернівці,1904).
Щодо Лепкого, то він почав писатидуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написавпоему про русалок, але сховав її під стріху, де вона й пропала. Згодом писавпринагідно, на клаптиках паперу на полях книжок та зошитів, серйозно ж готувавсястати художником, з цією метою брав уроки в художника ЮліанаПанкевича...
Після закінчення гімназії Б.Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв, але навчання у ній моральногозадоволення не принесло, він відчув, що розминувся із своїм справжнім покликанням.Нудно було змальовувати гіпсові статуї, щоразу натикаючись на зауваженнявикладача, що контури надто гострі і т.ін.
Але стався випадок, який визначивмайбутню долю Лепкого, допоміг юнакові знайтисебе.
Якось у поїзді йому довелося їхати водному купе з Кирилом Студинським, який навчався тоді на філософському факультетіВіденського університету. Це знайомство не тільки зблизило двох у майбутньомувидатних діячів української культури, а й спрямувало його творчі інтереси в новомунапрямку. Лепкий став відвідувати лекції у Віденському університеті, в тому числій відомого славіста В. Ягича. Він став учасником студентського товариства “Січ”,брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близькозійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицькимта іншими студентами-українцями.
Згодом Б.Лепкий переходить до Львівського університету, де рівень викладання був не такийвисокий, як у Відні. Українську мову і літературу викладав Омелян Огоновський,який головну увагу приділяв граматиці, а в студіях з літератури, як зазначав іщеІ. Франко, який свого часу теж слухав його лекції, виходив не з самостійноївартості того чи іншого твору, а намагався цей твір “вперти в одну або другу з тихсхоластичних шухлядок, по яких порядковано твори поетичні в шкільних читанках”. Тастудентська молодь уже мала широкий погляд на літературу, її завдання. А середмолоді тієї близькими друзями Б. Лепкого були О. Маковей, І. Копач, О. Макарушка.Приятелював Богдан з молодим математиком Климом Глібовицьким, техніком ЮркомТобілевичем (сином І. Карпенка-Карого, який розповідав про український театр, пройого діячів М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Старицького), поетом МиколоюВороним, котрий перебував тоді у Львові, познайомився зі славетними співакамиСоломією Крушельницькою та Олександром Мищугою, композитором Остапом Нижанківськимта багатьма іншими діячами літератури імистецтва.
На ті роки припадає активналітературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає,виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства “Ватра”. З 1895p.його твори починають дедалі частіше з'являтися на сторінках “Діла”, “Буковини” таінших періодичних видань.
Але в тому ж,1895р. поет захворів від перенапруження, і лікарі порадили йомувідпочити.
Він поїхав до батьків, що жилитепер у с. Жукові, куди перебралися в 1891p., коли Богдан закінчив гімназію. Селобуло недалеко від Бережан, всього шість кілометрів. Це був уже не патріархальнийзакуток, а, як на той час, прогресивне село, до якого доходили культурні віяння:сюди приїздив театр, виступали сільські хори. Частим гостем у родині Лепких бувписьменник, автор повістей “Олюнька”, “В чужім гнізді”, “За сестрою” АндрійЧайковський.
У Жуків Богдан приїздивщороку на “ваканції”, тут він задумав або написав цілу низку віршів (цикл “Село”)та оповідань (“Мати”, “Кара”, “Небіжчик”). У Жукові молодий поет познайомився зІ. Франком. Ця зустріч лишила глибокий слід в душі поета, і він не раз повертавсядо неї у своїх спогадах, зокрема, до полеміки між батьком і Франком з приводувірша Корнила Устияновича “Мойсей”. Франко не поділяв захоплення цим віршем,вважав його поверховим і сказав: “Побачите, якого я колись напишу”. Пізніше вонине раз зустрічалися, Б. Лепкий написав нарис-спогад про Франка, сповнений глибокоїповаги до свого славетного сучасника івчителя.
Після закінчення Львівськогоуніверситету (1895) — знову Бережани, гімназія, де Б. Лепкий стає вчителемукраїнської та німецької мов і літератур. Він швидко здобуває авторитет середколег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистівблискучими лекціями, врівноваженістю, прагненням внести свіжий струмінь увикладання, познайомити слухачів з новинками літератури. Знайомекультурно-мистецьке середовище, близькість до батьківської оселі — все цестворювало сприятливий клімат для творчості. Ціла низка віршів, оповідань(“Стріча”, “Для брата”, “В світ за очі”, “Дивак”), перекладів,літературно-критичних студій (дослідження про творчість М. Конопніцької) —результат кількарічного бережанського періоду. Спробував письменник свої сили і вжанрі драматургії, написавши п'єсу “За хлібом”, яку поставив театр “Руськоїбесіди”.
І все ж рамки провінційнихБережан, віддалених і відірваних од центрів культурного життя Галичини, булизавузькими для Б. Лепкого, — тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, немогли реалізуватися його багатогранні літературнізацікавлення.
На початку 1899р. у Краковів Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літературиі викладати ці предмети запрошено Б. Лепкого. І от восени 1899р. він переїжджаєсюди з молодою дружиною Олесею, яку один з польських письменників, приятелівБогдана, назвав візантійською матір'ю божою. З Краковом відтепер зв'язано майжевсе творче життя письменника.
Краків —тодішній центр польської науки і культури з бурхливим громадським і культурнимжиттям — був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього,і він активно поринув у його вир. Молодий український літератор швидкозаприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром,цікавився творчістю учасників літературної організації “Молода Польща”. Живучи вКракові, Б. Лепкий не почував себе відірваним од українського культурного життя.Варто згадати, що в Краківському університеті — одному з найстаріших у Європі —вже з XIV ст. навчалися та й викладали вихідці з України (згадаймо хоча бЮ. Дрогобича, лекції якого слухав М.Коперник).
В часи Б. Лепкого українськагромада була тут доволі чисельною, налічувала, за спогадом О. Луцького, близько 40осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні “Просвіта”, обговорювали новинилітератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28, сталасвоєрідною “українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходили ВасильСтефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський,Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники,письменники.
По дорозі в Італію гостював уЛепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська,фольклорист Федір Вовк...
У середовищіучасників львівської літературної групи “Молода Муза”, до якої Лепкий теж належав,його називали професором, хоч був він не багато старшим від Петра Карманського чиВасиля Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважномупрофесорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був напосаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціямина різних курсах. А тут ще несподівано в 1901р. помер батько, і треба булодопомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботилишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально. Одна за одноювиходять книжки його оповідань “З села” (1898р.), “Оповідання”, “Щаслива година”(1901), “В глухім куті” (1903), “По дорозі життя” (1905), “Кидаю слова” (1911);збірки віршів “Стрічки” (1901), “Листки падуть”, “Осінь” (1902), “На чужині”(1904), “З глибин душі” (1905), “Для ідеї” (1911), “З-над моря” (1913);літературознавчі дослідження “Василь Стефаник” (1903), “Начерк історії українськоїлітератури” (1904), “Маркіян Шашкевич” (1910), “Про життя великого поета ТарасаШевченка...” (1911); переклади польською мовою “Слова о полку Ігоревім” (1905;переклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки оповідань М.Коцюбинського “В путах шайтана”(1906)...
Цей далеко не повний переліквидань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та йоговиняткову працездатність. Його твори починають перекладати польською, російською,чеською, німецькою, угорською та сербськоюмовами.
Поступово полегшувалосяматеріальне становище: Б. Лепкий склав екзамени на професора гімназії і, крімцього, став доцентом “виділових курсів” для вдосконалення кваліфікаціївчителів.
Б. Лепкий — активний учасникгромадського життя, виступав на вечорах, присвячених видатним діячам культури (М.Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенкові, І. Франкові). Як згадував пізнішеП. Карманський, “жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів.Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м'який, ліричний голос, патос, якийтак легко промовляє до чуття навіть дерев'яних людей, — все те зробило Лепкогонайбільш популярною постаттю на галицькомугрунті...”.
Та почалася перша світовавійна...
Воєнні події застали родину вкурортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно:австрійці вишукували “шпигунів” і вішали; російські військові власті, якінезабаром прийшли в сусідні села, шукали “мазепинців” і вивозили на схід. Б.Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися третій томісторії української літератури та історична драма “Мотря”, які загинули, бо готельнезабаром злетів у повітря.
Спершу черезКарпати пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідси черезПешт — до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії гетьвтратила свій колишній глянець, перетворилася на вавілонське стовпотворіння.Звідки тільки не було тут людей. От і Лепкий зустрівся незабаром зприятелями-молодомузівцями П. Карманським та В. Пачовським, а також з Ф. Колессою,В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими. Почалиразом налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народнийбуквар, збірники пісень...
Та восени1915р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якбидрузі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір длявійськовополонених.
Незабаром Б. Лепкийопинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії.Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916р., перебрався доВецлара.
Старовинне містечко Вецлар надрічкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великий німецький поетЙ. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різкоконтрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір з десятьма тисячамивійськовополонених українців.
Праця втаборі була нелегка. Хоч німецьке населення ставилося до полонених доситьприхильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, істворення ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь увиставах, концертах чи працював майстрами. Якось під час вистави “На перші гулі”за п'єсою С. Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривавабійка.
Та поступово лід почав танути. Підвпливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомийскульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, яківважали себе солдатами “его величества” і на будь-яку участь у культурно-освітніхзаходах дивилися як на зраду батьківщині, виявилося багато обдарованих різьбярів,декламаторів, гончарів, літераторів. В Росії тим часом спершу скинули царя, азгодом відбулася Жовтнева революція. Перша світова війна закінчувалася, і полоненістали повертатися на батьківщину.
Алеодіссея Б. Лепкого триває. В 1917р. поет їде в рідні краї. Через Відень і Львівдобирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди руїни, злидні, всюди людське горе.Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920р.) перебирається до Берліна, дезаймається літературною працею, стає співробітником видавництва “Українськеслово”, видає бібліотеку творів української класики та сучасноїлітератури.
Події війни знайшливідображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, увеликій поемі “Буря”, з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах“Intermezzo”, оповіданнях і нарисах “Вечір”, “Дзвони”, “Душа”, “Свої” та ін. У1925р. Б. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього приятеля,польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонськогоуніверситету. Знову розгортається його творча праця та видавничадіяльність.
Але коли настає літо, манитьписьменника в рідні краї. В 30-і він щороку приїздить у с. Черче неподалік відРогатина, сьогоднішньої Івано-Франківщини, де можна було не тільки відпочити, а йпідлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в1933р. сільська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали“Богданівкою”, де він мав можливість жити й працювати. Будинок цей, на жаль, незберігся, уже в наші, 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою акцієюбуцім для переобладнання парку. Та “переобладнання” призвело до запустіння цихмісць.
Навколо письменника гуртуваласямолодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І.Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупаційна влада проводилакаральні акції проти культурних заходів українського населення, які не оминули йЧерча. Як згадують мешканці села, не раз сюди “налітали поліцаї і розганялиучасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент.Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення досільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвалиі силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетськеначальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мавнеприємності”.
Після окупації Польщіфашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він втративпосаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941p., похований уКракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972p. на могилі встановлено барельєф, а йогоім'ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: дозамовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам'ятіпро нього.
Але створеного Б. Лепкимзабуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові,збагаченню його культури, літератури. Вражає — універсалізм, багатогранність йоготворчих інтересів, чим він близький до І. Франка. І, мабуть, можна погодитися здумкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І. Франкабула боротьба, то стихією Б. Лепкого була естетична насолода від процесутворення.
МиколаІЛЬНИЦЬКИЙ
Українське слово. — Т. 1. — К.,1994.
| Отзывы | Оставить отзыв |
