Биография Харчук Борис

Борис Харчук
(1931 — 1988)
 
      БорисХарчук народився 1931р. в с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавськийпедагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працювавжурналістом. І писав. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тоюземлею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїхнайперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття многотрудної праці наполицю стала бібліотека томів з його іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах,1959 — 1965), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984), повістейі оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція«Настуся» (1965), «Закам'янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967),«Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов»(1972), «Школа» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож дозубра» (1986). А ще твори, котрі не могли з'явитися за життя автора і лише теперприходять до нас: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966p.), повісті «Українськіночі» (1985) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі»(80-ті роки), оповідання й новели.
      Для Б.Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, якадопомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав нідетективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лишелітературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, ащо народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім яксила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У ційсвідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б.Харчука.
      Одначе висновок щодотрадиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядатиїї як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задляприкладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він щей навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової»характеристики.
      Так, Б. Харчук — цегустонаселені романи «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадуєтьсяпотужна традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її епічним диханням,психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який «невтручається», не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — черезголови героїв — звертанням до читача. Це повість «Палата», що її (як і деякі іншійого твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати«довженківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми«дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й непо літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописнатрадиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «стефаниківська»коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідкавиокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретнудію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душігероя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдинимпориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністюособистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкомубагатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози,означити її джерелами великих попередників, можнапродовжувати...
      Але до якої традиційноїлінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — туттаке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором«безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — відпершої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичностіліричного «я» і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босіслова», сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив дорозуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозноюдемагогією суспільних процесів. А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку»,чи саркастична повістина «Profundis», в якій прозірливо передбачено кон'юнктурну«перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загаломтрадиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній,звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієїсправжньої великої традиції, на грунті якої зросла йогопроза.
      Людина — народ — людство. У цьомуряду є ще одна ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу.Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі»,Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім'я, а саме рід, чиє коріння губитьсяв товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмахі зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ?Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно,охоронно стояв рід. «Так на роду написано» — адже це не лише про фаталістичнувизначеність долі, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людина булаобмежена в своїй свободі родовими зв'язками, але почасти й захищенаними.
      Тема роду, його занепаду й руйнаціїпронизує всю творчість Б. Харчука. З'являється вона і в одній із останніх повістей— «Онук». З'являється з народженням онука, який прийшов у світ проти воліматері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художнійлітературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховностіуразили й старше покоління — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічноюта моральною основою народного буття, гарантували природний зв'язок поколінь. Уцьому зв'язку пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні зповісті «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхуютьсвою доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької Пущі («Подорож дозубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його природу. Вінпережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку.Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається ззаперечення родової пам'яті й моралі.
      У Б.Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання«Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле.Тому дуже цікавим є припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчукприхований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писатискупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», безжодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітнепереведення звичайного, «побутового» слова в інший контекст, «високий», де за нимвідкривається буттєве, — це тежХарчукове.
      Б. Харчук належить дописьменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати йдомислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторськихкоментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками,багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими йзашифрованими думками.
      Він писав переважнопро тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свогочитача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова,своєчасно мовленого й своєчаснопочутого.
       
       
С.Гречанюк
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
       

Отзывы

Оставить отзыв