(Народився 20 серпня 1939)
САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК,ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ
Я народився 20 серпня1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний бувуже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Прорід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові —Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсіммалого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофіймав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, якиймав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх небуло, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) приЖитомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій ставнаглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що бувнагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двохсинів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось —закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно,прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, післявійни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію,Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, алемалим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифуна початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова(згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопиласяблискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок,жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапилавипадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей часпроходив повз панський двір хтось із давніхсусідів.
— Чого це ти, Олександре,співаєш? — спитав.
— А тощо?
— Сьогодні ж твій батькопомер.
Вражена цим, як і тим, що вона вцей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала.Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніхзнайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювачжитомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю,була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в«Набережній, 12».
Прапрадід мій по матеріВікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у ньогобули й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі вінчогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вонипо-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великийрід; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей,моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у часепідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Францвиховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з ВарвароюКвачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна(Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара буладочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині булаукраїнська, але записані вони були поляками. Франц Малецький буввисококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрийдім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплатуподатку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи напочатку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тількиіндивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певнимизвичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, нібаби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, булото в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а йогожінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в одинмісяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мавтемно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в«Домі на горі» як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичівнепрямого коліна, але це я зроблю іншимразом.
Було в мене досить багате подіями івраженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись зчотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудисьзабредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли,розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час набазар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варилидітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, щовиходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу,житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили,був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильнодоглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальнупристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Булов мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало меніна голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, детоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не булопроблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щобподивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібруі застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився дотягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протяглопо бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавийкалейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри увійну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння поскелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, попіслявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війніяйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками;інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячинеймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило —носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холоднікласи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, першавчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловічапочаткова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, такожукраїнську школу.
Але ні, тут, здається,самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того вшколі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тількидвоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясавсусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати,а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, анасправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих ізковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейкисорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що а задавали в школімоєму братові, щось на зразок:
Знову сонце, знову день,
Ворог знищений напень.
А ще мене тоді називали «брехунцем»за буйну фантазію і вигадки.
Кілька слівхочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою доситьцікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчивцерковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). Пореволюції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'їзмушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був упрофдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив укомуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив нарозкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, яквін побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, аколи вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомиравиїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні,до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався,зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців бувмобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками,тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов,загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тихчоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний ізагинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув вармії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всіразом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батькатягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всьоговін здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождянародів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо.Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботисидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботівельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими йогописьменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізназасиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо вінпробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дужеподобалася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, алебагато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспівБ. Грінченка «Лісового царя» Гете і Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійнунаціональну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по
По Шевчук Валерій найдены еще материалы:
Автобіографія Шевчук Валерій
| Отзывы | Оставить отзыв |
