(1933 р.нар.)
P. Андріяшик народився 9травня 1933р. в селі Королівці на Тернопільщині. У 1964p. закінчив факультетжурналістики Львівського університету, працював на журналістській та видавничійроботі. Характерною особливістю творчості письменника є те, що він одразу ж заявивсебе як талановитий романіст. Першою його книжкою став роман «Люди зі страху»(1966). Проза Андріяшика — антимонументальна. В ній немає ні епохальних подій, ніепохальних героїв, ні ідей-пам'ятників. Суб'єктивне ставлення до дійсності, з чимвийшов письменник уже в першому своєму творі, булопринциповим.
Стильовою домінантою цієїпрози стане лірико-трагічна тональність. За нею відкривається широкий романнийпростір, у якому розкриття внутрішніх імпульсів, особливостей психіки героя такожруйнувало псевдоепічну цілісністьсвіту.
Заперечуючи традиціюмонументалізму, відкидаючи провінційне соціально-побутове письмо, Андріяшикнасичує текст інтелектуальним змістом: різними філософськими, поетичнимиремінісценціями, цитатами тощо. Для шістдесятників-прозаїків визначальним сталовідкриття Е. Хемінгуея, Г. Белля, бо це було передусім нове прочитання трагедіївійни. Тема війни у творчості Р. Андріяшика посідає також значне місце, виростаючив проблему чоловічої долі.
Головний геройроману «Люди зі страху» — учасник першої світової війни. Захищаючи політичніамбіції Австро-Угорської імперії, він переживає безглузду й абсурдну для українцявійну. Звідси, від пережитого, прийде розуміння, що гідність та всілякі невигаданічоловічі чесноти не можна випробувати на війні, де від людини вимагається лише їїбездумна, механічна участь. Гідність, мужність приходять з «волею». А велич людинирозкривається лише за сприятливих суспільних обставин. Ці думки, висловленіПрокопом Повсюдою, розходилися з традиційною точкою зору, згідно з якою людинувипробовують обставини.
Так само і геройроману «Додому нема вороття» (1976) Оксен Супора, сторонній, чужий воюючомусвітові гуцул, мріє про надійно влаштоване життя, з усіх сил прагне вижити. Страхперед нескінченністю війни, втратою батьківщини та й взагалі страх перед фізичнимвинищенням перетворює його на приреченого втікача. У повній безнадії, спізнавшинеймовірну радість любові до жінки, він спізнає на повну силу і невичерпнуосоружність самотнього і зіпсованогожиття.
Продовжуючи художнє дослідженнявійни на іншому етапі нашої історії, письменник завершує його в романі «Сад безлистопаду» (1980). Герой твору — сучасник автора, звільнений в запас офіцеррадянської армії, що став заложником атомної зброї, жертвою ядерного опромінення.Р. Андріяшик одним із перших в українській літературі замислюється над людськимижертвами підпільної атомної війни. Людство, стверджує письменник, живепередчуттями нової руйнації.
Однією знаскрізних проблем творчості письменника є переживання національного почуття. Вромані «Люди зі страху» автор спирається на події 1916 — 1919 pp. в ЗахіднійУкраїні, позначені розпадом Габсбурзької імперії, проголошенням і крахомЗахідноукраїнської Народної Республіки. Це був час надій, сумнівів і зневіри. Р.Андріяшик зображує дві політичні сили — прихильників національної ідеї тасоціальної революції. Його герой стомився від політики, прагне у «цьому содомі»зберегти свою окремішність, своє самостійне існування, бо «стужився за самимсобою», втомився споконвічною невлаштованістю своєїнації.
Занепад республіки, крах омріянихсподівань підсилюють песимістичні настрої героя щодо українства. Люди зі страху неможуть творити історію. «Жертви, посвяти, самозречення» націоналістів, патріотівздаються Прокопові «страхітливо бридким ділом», де «лише галасу багато», де можнавиправдати свою бездіяльність. Все це можна назвати «трагедією занепаду», якурозігрують амбіційні «плаксії», не спроможні на власну державність — так іронізуєголовний герой роману.
У романі «Люди зістраху» Андріяшик намагався узгодити офіційну ідеологічну доктрину щодонаціонально-визвольної боротьби в Західній Україні зі своїм патріотичним почуттям— це спричинило ідейну непослідовністьтвору.
Бридкий, «темний», «гадючкуватий»,з перекошеним ненавистю лицем, Онисим Невечір, хотів того автор чи ні, неадекватнохарактеризує національно-визвольний рух у Західній Україні. Подібну ж місіювиконає в «Саді без листопаду» Юрій Верхоляк. Так, власне, завершується розпочатав першому романі критика «буржуазних націоналістів». Але це буде вже у 80-х. Апосередині цього періоду ще вийде«Полтва».
Цей роман був опублікований ужурналі «Прапор» (1969. № 8—9). Значно перероблений, позбавлений головних ідейнихакцентів, твір вийшов у 1982p. під новою назвою «Думна дорога». У «Полтві»Андріяшик звертається до історії польської окупації Галичини, до надзвичайнопромовистого факту тих часів — діяльності «першого і єдиного у світі підпільногоуніверситету» в умовах жорстокої полонізації в ЗахіднійУкраїні.
Символічною є сама назва твору.Полтва — це річка, що тече під Львовом. Її замуровано в бетон. Але людипам'ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б'ються об мури темні запіненіпотоки» колись чистої річки Полтви. Забруднена нечистотами, ця підневільна річкавиростає в романі до символу попсованого життя, підпорядкованого суспільномубеззаконню.
Вдумливому читачеві неважкобуло провести аналогії з радянською дійсністю, зокрема з тим, як пильновистежувались і викорінювались у ній всілякі паростки національно-визвольногоруху.
У «Полтві» виразно простежуються двітональності — трагічна і героїко-оптимістична. Вона передусім пов'язана з двомаперсонажами — Мартою та Юліаном. Мартою Чорнезою називає письменник свою героїню,цим підкреслюючи свій задум образу «трагічно замріяної» жінки. А Юліанове прізвище— Господар. І воно асоціюється із впевненістю,перемогою.
У «Думній дорозі» образ Юліана,по суті, затушовано, таким чином лірико-трагічна тональність стає визначальною, аобраз Марти — головним. Ідейний зміст цієї переробленої редакції романускеровується в історичне минуле українського народу і не торкається сучасного тамайбутнього.
Написаний на хвилінаціонального відродження, роман «Полтва» був несподіваним ударом пототалітаризмові. Офіційна критика одразу відреагувала на це. Зазнавши політичнихзвинувачень, Андріяшик змушений був піти на певний компроміс зі своїмипереконаннями. У середині 70-х років письменник, прислухаючися до соціальногозамовлення «відтворювати героїчні будні робітничого класу», видає роман «Кровнасправа» (1978) — річ, безумовно, компромісну, прямолінійну, але в потоці тодішньої«виробничої прози» вона все ж вирізнялася більшоюхудожністю.
Наприкінці 80-х Р. Андріяшикпублікує роман «Сторонець», де створює художній портрет Юрія Федьковича. Він бувофіцером цісарської армії і німецьким римотворцем. На рідній землі, куди післявійськової служби повернувся на спочинок, тут, у «безгомінному запусті», уСторонці-Путилові, йому судилося стати українськимписьменником.
Федькович у трактуванніАндріяшика — переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієїтворчої постаті не лише у суспільстві, а й в особистому житті. Образ «до краюсамотнього, безрідного, безрадного», непокірного, непристосованого чоловіка ймитця особливо близький авторові, про що свідчать його попереднітвори.
Відображена в його творчостітрагедія людського життя, позбавленого впевненості й самоцінності, означалавідновлення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від суспільних ісоціальних проблем еволюціонувала до проблем людських, індивідуальних. У своїхтворах Роман Андріяшик упритул підійшов до проблеми насильства суспільства надлюдиною, здійснюваного у різних формах (війни, національне, соціальне рабствотощо), а також до проблеми страху, спричиненого цими негативними явищами. Вінпоказав не лише підневільну людину, а й «мозаїку людського неприйняття» чужогосвіту.
Н.Зборовська
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
| Отзывы | Оставить отзыв |
