Визнаний літературознавець, глибокий аналітичнийкритик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучийперекладач античної поезії Микола Костьович Зеров народився в м. Зінькові наПолтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року.
"Батько вчитель, потім -завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати- з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького,але доказующого дворянство" - пише Зеров у своїй Автобіографії. Початкову освітуМ.Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив допершої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.
Саме в ній, а згодом й наісторико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира,майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов ілітератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.
1912 року вжурналі "Світло" та газеті "Рада" з'являються друком перші статті та рецензіїЗерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зеровапризначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року -ще й жіночої гімназії.
З 1917 року він працює викладачем латини у Другійукраїнській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працюєредактором бібліографічного журналу "Книгарь" (до початку 1920 року).
В цейчас Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, щосформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвиткуукраїнської літератури, малярства, графіки. 1920 року в долі Миколи Зеровавідбуваються істотні зміни. Він одружується з Софією Лободою і починає серйознозамислюватися про наукову працю. Того ж року виходять підготовлені ним "Антологіяримської поезії" та "Нова українська поезія", що стають помітним явищем утогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботув Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків зКиєвом, він працює близько трьох років. Це були плідні роки оригінальної творчості- всі вірші його збірки "Калина" (1924) написано саме тут. Також в БаришівціМ.Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кільканевеликих оповідань.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професоромукраїнської літератури Київського Інституту народної освіти (так звався тодіКиївський університет). Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які частозривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди).Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі таторгово-промисловій школі.
1923 року голосно заявили про себе "неокласики"Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 р.відбулася перша зустріч Зерова з М. Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складіхарківської письменницької делегації "Гарту". Неокласики розгорнули бурхливулітературну діяльність. Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаютьсязгуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці.Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературногопроцесу кваліфікується як замах на iдеологiчну цноту панфутуристiв та гартованцiв,що викликає різкий спротив.
1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січняна культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь"Українська література в 1923 році"; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентамидоповіді Д. Загула "Криза сучасної української лірики" виступили М. Зеров, Ю.Меженко, Г. Косинка, М. Івченко. Лідер "неокласиків" оцінював 1923-й як "ріклітературного оживлення". Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг іжурналів. Так, приміром, у Києві виникла конкуренція між "Новою громадою", до якоїтяжіли члени АСПИСу, і "Глобусом" - органом футуристів, членів "Гарту" та "Плугу".На думку М.Зерова йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонувавД. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та сувороїрегламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразноокреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієїукраїнської літератури.
Того ж 1924 року було надруковано "Камену" - першузбірку віршів М.Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Авторскромно виправдовував це перед сучасниками потребою "розробляти мову і стиль,удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх"сухарями" на розкішному бенкеті поетичної фантазії".
Дух класичної простоти,піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишуканамова, висока версифікативна майстерність творів М.Зерова вражали сучасників.Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальнихпроблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й першийвипуск історико-літературного нарису "Нове українське письменство" і монографія"Леся Українка", також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова,належить минулому, яке треба відкидати.
До попередніх докорів додавалися йнові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можнавважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал "Життяі революція" вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах,виступи, лекції перед студентами.
1925 року почалася відома літературнадискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка "Прокритиків і критику в літературі" (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідьна неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зеровавимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національноїтрадиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучаснихлітературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейськоїкласики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе "планку художності" і,врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а некон'юнктурного протегування. "Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчасзаявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повиннізаявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися неманіфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми -повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студіялітературна; не письменницький кар'єризм "человека из организации", а художнявибагливість автора перш за все до самого себе".
Саме це й викликало зливузаперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гуртковогопротекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилізованийідеологізм вже утверджувався в літературному процесі.
З 1926 року М.Зероввиступає лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах таісторико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила"неокласиків" в антипролетарських настроях. Г. Майфет 3 липня 1927 року так писавМ. Зерову про настрої в Харкові: "Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичинакаже: "Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу длясебе..." Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямі директивні вказівки щодополітичної оцінки "неокласиків": "Тепер серед українських літературних груп типунеокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволенняпотреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагненняспрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс назв'язок з буржуазною Європою".
Фактично ця постанова означало заборонулітературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки однаділянка - історико-літературні студії. Саме на цьому М. Зеров і зосереджуєтьсянаприкінці 20-х. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків,які видавалися у видавництвах "Книгоспілка та "Сяйво". З цих статей складаєтьсякнижка "Од Куліша до Винниченка" (1929 р.). Але на цих позиціях пощастилозатриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним."Книгоспілку" було реорганізовано, "Сяйво" закрито. Куліша і Винниченкапроголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУбуло заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіхнеокласиків.
Лютий-березень 1930 року. Зеров змушений виступити "свідком" напроцесі СВУ. Його становище хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, вінживе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Маховикрепресій розкручується. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись втриматися,ламається. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертаєтьсякатастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою дляЗерова.
Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, аз 1933 - стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагаютьсамокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакціїстають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточнозвільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукатибудь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучалипостріли - розстріляно Косинку й Влизька.
Переживши ще одну трагедію, - смертьдесятилітнього сина - М. Зеров переїжджає до Москви.
Наприкінці квітня 1935року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. Напершому допиті він заявив однозначно: "До ніякої контрреволюційної діяльності я непричетний, а отже, співучасників назвати не можу". Пізніше з нього виб'ють іншівідповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: "Політика" з дарчимнаписом "терориста" Г. Косинки та роман П. Куліша "Чорна Рада". Оце й усі докази.
20 травня 1934р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота.Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова,зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було позатим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров "розколовся": "Япризнаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складуконтрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильськийі Лебідь". На суді, який відбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зізвинуваченням в тому, що він "входив до складу керівництва контрреволюційноїорганізації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україніі створення буржуазної незалежної української республіки, готувала замах наКосіора й Постишева..." "З мого боку, - в той же час заявив він, - лише один раззроблений заклик до терору у формі прочитання вірша Куліша на зборах уРильського".
Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячівкультури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов доРильського переговорити у справі перекладів із Брюсова, над яким вони тодіпрацювали. При розмові був присутній молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г.Косинку, О. Влизька, О. Фальківського. Пом'янули невинні душі. Потім М. Зеровпрочитав кілька поезій - "Учись у них" О. Фета, "Минуло літо" Я. Щоголіва та "Докобзи" П. Куліша. Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка.Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він "показав" про поминальне читання упомешканні М. Рильського і додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий зміст вклаву слова П. Куліша:
Гей, хто на сум благородний
багатий,
Сходьтеся мовчки до рiдноїхати,
Та посiдаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братках.
Темно на дворi, зоря не зорiє,
Вiтер холодний од Пiвночi вiє,
Квилять вовки по степах - об ночах.
М.Зерова було засуджено на 10-літнєув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасникигрупи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо меншеотримали поет М. Вороний - вісім років, працівник українського історичного музеюБ. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім років. Вдалося вижитилише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями."При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як насдоставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговоритина себе, інакше нас усіх розстріляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956року.
Наприкінці зими "бандитів" було відправлено на Північ за традиційниммаршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". В пункт призначення всі"зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим утаборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг працюватилісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, укомірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями.Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937року.
9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова та ін.було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області. Зерову,Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл. 3листопада 1937 року вирок було виконано.
Твори: Вибране (К., 1966); Твори,т.1-2 (К., 1990).
Література: Брюховецький В. Микола Зеров (К., 1990).
По Зеров Микола найдены еще материалы:
Біографія Зеров Микола
Життєпис Зеров Микола
| Отзывы | Оставить отзыв |
