(1897 — 1968)
«НАХРЕСТІ СЛОВА РОЗІП'ЯТИЙ…»
Польща, 1922рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колючими дротами таборіввійськовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій УкраїнськоїНародної Республіки. Дерев'яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани,сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини і майже цілковитавідсутність надії на майбутнє... А на зібранні академії таборовоголітературно-артистичного товариства «Веселка» із, здавалося б, недоречним до часуі місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип'ятилітнійпоет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка Євген Маланюк: «Кордони,економічна діяльність, промисловість і торгівля — це тільки зовнішні форми, тількирамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійноїдержави.
А цим дійсним життям нації, щиримзмістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідейбезсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), боісторичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів,ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи іншихідей.
Щоб повстала або зникла держава,мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеївиростають й мужніють на підґрунті національної культури — от чому праця на царинікультури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнськимділом...
Дійсними творцями життя ємислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першучергу — поети».
Навіть для частиниучасників академії, — а «Веселка» об'єднувала літературно-мистецькі колаінтернованих вояків, — виступ Євгена Маланюка був дещо несподіваним. Адже таборипродовжували жити за принципом військових формувань. Ідея нового походу заДержавність все ще декларувалася військовим керівництвом, хоч на другому роціжиття таборових республік військовики все краще розуміли її примарність. І длябагатьох усвідомлення цього ставало життєвою катастрофою. Поставало питання — щодалі? Саме на нього і спробував відповісти у своєму рефераті ЄвгенМаланюк.
Осмислюючи причини поразки узбройних змаганнях за Державність, доповідач вбачає їх у надзвичайно вузькому коліпровідників нації (державників), навіть у їхній непідготовленості до подій 1917року, нарешті, у тому, що національній еліті бракувало теоретичного обгрунтуваннясутності і мети українського національного руху, його стратегії і тактики. Тожмолодий письменник прагне стати одним із творців національної, державотворчоїідеї.
Думки, висловлені в рефераті,невдовзі прозвучали і в його поезії. «На хресті слова розіп'ятий Цвяхами літер...»Це мимовільне поетичне зізнання, позначене далеким 1924 роком, стало пророчим щодомистецької долі письменника і може служити епіграфом до всього його життя. Рокомпізніше у поезії «Напис на книзі віршів», яку Євген Маланюк назвав в одному злистів «найкращим віршем моїм» (1931), поет увиразнив свою мистецьку ігромадянську позицію. Звертаючись до нащадків і, здається, вже тоді усвідомлюючи,що шлях до читача на батьківщині буде неймовірно довгим, «напружений,незломно-гордий Залізних імператор строф» писав:
Ось — блиском — булавугранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та вінзавісу роздере.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій,збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір безмеж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чомустилетом був мій стилос
І стилосом бувавстилет.
Протягом довгого і складногожиття, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадивсобі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувалайого розіп'ята душа. Свідчення тому — низка поетичних книг, історіософічні,культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета,дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна. І тооднаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих,де митець з болем і гнівом назве Україну «Пріською гетьманаПетра».
А починалася поетоваЕллада-Україна з його дитинства, з маленького провінційного містечкаНовоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягомвіків бути покордонням княжої Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикогополя, Запорожжя і РечіПосполитої.
Містечко виникло як форпост уборотьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків ізаселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, щозапочаткував на берегах повноводної Синюхи нову павіть Маланюківського роду,витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь ізПокуття.
Степовий край диктував поселенцямсвій уклад життя. Дід Євгена Маланюка замолоду водив до Криму чумацькі валки,прожив без двох років століття і залишився у пам'яті Євгена «останнім чумакомархангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. Засвідченням самого письменника, дід був справжнім уособленням національно свідомогоукраїнця, котрому
...боліла в серці цілість
Свого народу і отчизна—
За всі ці чини і часи.
Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво йрабство мертве,
І раєм страченим минуле
Вставало в присмеркустоліть.
(Голоси землі, 1929)
І коливже дошукуватися першовитоків національно-патріотичних почуттів Євгена Маланюка,то в особі діда Василя маємо першого навчителя. Наприкінці 50-х років в одній ізавтобіографій поет писав, що в їхній хаті — на дві половини — у першій, дідовій,панував дух віків, а в другій, батьковій, — дух нової української інтелігенції,пробудженої 70 — 80-ми роками XIX століття, інтелігенції, що лише спиналася наноги.
Батько поета, Филимон Васильович,був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету,ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився уперший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру вмісті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував доповітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам'ятають його повірениммістечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллямибатька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужиласямайбутньому письменникові.
Дружину ФилимонВасильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. ГликеріяЯківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих«дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною і класичноюлітературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідновирізнявся серед однокласників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддаютьсвого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 року та Онисима —1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реальногоучилища.
Місто Єлисаветград у поруучнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня Російськоїімперії. «Жодна зі столиць світу — ні Париж, ні Нью-Йорк не справили на менеопісля такого враження, як Єлисаветград», — писав у своїй автобіографії іншийвідомий краянин Л. Троцький. І хоч як парадоксально це звучить, але частка істинив тій емоційній оцінці, навіяній дитячими спогадами, все ж була. Єлисаветград мавмогутні театральні традиції, і його не обминала жодна знаменита театральна трупа.Місто прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників. Тутфункціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадськекомерційне училища були відомі в усійімперії.
Як свідчить сам Є. Маланюк,віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того сталисерйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театрбули предметом особливої уваги педагогів. Саме на час учнівства припадаєзнайомство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д'Орвільї,Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Бєлого,Сологуба та інших позапрограмових письменників. У юнака сформувався справжнійкульт читання. Згодом, уже в Чехії, у листі до поетеси Наталі Лівицької-ХолодноїЄвген Маланюк писав: «Преса — привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію»(1928). А в 60-х роках поет говорив колезі Леоніду Полтаві: «Громадянство всеменше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зісвіту».
14 червня 1914 року середвісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училищазнаходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде достоличного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції непоганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкодінавчанню стала перша світова війна.
Доляприводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916року. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшимофіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовомускупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами— криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойовихпобратимів.
Світова війна закінчилася дляЄвгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткоївідпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. Нанього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати вороговіКиїв, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв татифу в сотнях залишалося 5 — 10 бійців, а полки нараховували 50 — 60 багнетів. Аще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденнихзапеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют ріднійземлі і перейти польський кордон.
«.../пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем.День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавалазброю, — згадував пізніше Євген Маланюк. — ...Було щось несамовито страшне в тімдобровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопанихі щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як биприлюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки убільшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, нестидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицюі з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо,прощаючись з ним, як знареченою».
Переживати, осмислювати,«прокручувати» у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих,розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові трироки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилетна стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Йоговірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочислаз'являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач»,«Веселка» та інших виданнях.
Восени 1923року Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічномувідділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах.Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тодісправжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Длятисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалисянаціональні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українськіжурнали, започатковувалися видавництва. Лише у Подєбрадах в Академії виходилобільше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» таінші.
Навчання в Подєбрадах для ЄвгенаМаланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальнихаудиториях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій,мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — вже відомі сьогодніособистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, МиколаЧирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, УласСамчук.
У Подєбрадах, 1924 року, поетдебютує збіркою віршів «Стилет і стилос». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася звиходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни — такий наскрізниймотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні йглибоко трагічні інвективи:
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан незаспіва!
Бо Ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
. . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Прости, прости за богохульнівірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, йгірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
(Псалмистепу)
Тема України з кожною новою поезієювсе глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічнаемоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих вже збірках, укнигах, що з'являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934;«Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюєтгься в історичне минулеУкраїни, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державуславного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності,стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу»,розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образуУкраїни у поезіях Маланюка. Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і«Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудитиприспану віками рабства національну свідомістьнароду.
Потрібно було мати неабиякугромадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософськуконцепцію буття нації. І критика, еміграційна і західно-українська, не моглапробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свогонароду:
Каліка, смерд — такий він і донині,
Сліпий кобзар, що точитьвічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині,
Розбив давно синайськуюскрижаль. (...)
...Історія готує новий том, —
Тюхтій-хохол, що, хочдурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком ізітха гуртом.
(Сонет огиди і гніву,1924)
Поетові доводилося творити,переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. Влистах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: «У нашій літературі чуюся доситьсамотньо — дуже неприємне почуття часами» (23.11.1931). А іншим разом: «Стан мійдосить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на«письменницьку» психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук»(04.10.1932).
Рукопис збірки «ЗемнаМадонна» письменник протягом п'яти років даремно пропонував різним видавництвам,зрештою видав її власним коштом.
Що ждавало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість управильності обраного шляху, в доконечній потребі бути саме будителем народу?Відповідь певною мірою може видатися несподіваною — в невичерпальності свогонароду, своєї України. Адже віки нищення і гноблення не загасили «вогонь буття» і«невичерпальний дух» нації.
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать,напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки йяничари.
І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський, Леся —квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземназагуде
Вулканом націй ціла раса —
І даром Божеським гряде
НамПрометеїв духТараса.
(Невичерпальність)
Саме томудля покоління сучасників і для шанувальників таланту письменника з-поміжукраїнської еміграції молодшого покоління (післявоєнного) Євген Маланюк залишався«поетом-державником», який словом будує імперію українського духу»,вторячи:
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізованийдобою.
Творчість Євгена Маланюка ісьогодні сприймається неоднозначно. Говорячи про войовничу політизованість,ідеологічну заангажованість його поезії, часто механічно ставлять знак рівностіміж доробком поета-вигнанця і зразками поезії соціалістичного реалізму, вважаючи,що всі ці твори мусять залишитися лише знаком доби і приречені назабуття.
Спільне справді є. Обидві сторонитворили міф про те, чого не було насправді. Митці радянської України мусилидобачити в жахливій дійсності держави-табору «комуністичні далі» і творити міф просвітле майбутнє. А Євген Маланюк творив у свідомості сучасників міф «степовоїЕллади», закладав в уми читачів ідею державності тоді, коли вона була утопією іжодних підстав для її реалізації не було. Проте є одна суттєва відмінність уміфотворчості цих сторін. Якщо у першому випадку міф засновувався на фальшивихідеалах і, хоч як гірко це усвідомлювати, матеріалізувався у суспільствіскаліченою мораллю, то Євген Маланюк вибудовував свій міф на фундаменті істинних інеперехідних цінностей, притаманних усьому цивілізованому світові: національноїгідності, здорового відчуття своєї нації. Національному пораженству вінпротиставляв тверду віру в одужання народу і створення власноїдержави.
У цитованому на початку виступіЄвгена Маланюка є такі рядки: «Без Шевченка трудно уявити собі революцію 1917 —1920 років у нас на Україні» (Арк. 25). Згадалися вони у зв'язку із фрагментомспогадів про поета відомого сьогодні в Україні мецената професора Романа Воронки,котрий чимало зробив для розбудови нашої держави та її освіти. Професор особистознав Є. Маланюка; його роздум і схвильовано особистісний, і дуже точний: «...Колив 1991 році я був у Верховній Раді на балконі і бачив, як творилася незалежність,у мене лилися рясні сльози. Я мав під рукою олівець і папір, на якому записавблизько 200 прізвищ людей, від імені яких я стояв на тій церемонії відродженнянезалежності. Євген Маланюк був написаний мною в першомудесяткові.
Бо я знаю те, чому знаходятьсятакі люди, як Роман Воронка, який виїхав з України, маючи чотири роки, сьогодні —в Україні, працює для добра України, цікавиться життям України — бо це я єчастиною Маланюка. Поет належав до людей, які своїми віршами, своїми «Книгамиспостережень» формували наш світогляд і зберегли українство вдіаспорі».
Коли історики літературимайбутнього будуть досліджувати витоки духовної невичерпальності (слово поета!)українського народу у найскладніший період його життя, позначений 20 — 90 рокамиXX століття, вони не минуть Євгена Маланюка. Шкода тільки, що його поезія, йоготвори повернулися в Україну з таким запізненням. Хоч, може, саме тепер вони вкрайпотрібні нашій незалежній державі. І покликання їх залишається все те ж —«формувати наш світогляд і берегтиукраїнство»...
У 1929 році Євген Маланюкзакінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується нароботу в міському магістраті і працює на посаді інженера у відділі регулювальнихспоруд на Віслі. Робота. Сім'я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок30-х років позначений особливою активністю літературного процесу, котрий Н.Лівицька-Холодна характеризувала так: «Всюди, де тільки з'являлися хоч кількаписьменників, поставали літературні гуртки і виходили в світ хоч неперіодичнівидання».
Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи,котрий теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюєтьсянова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Л. Чикаленко, Н.Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І.Антонич та Св. Гординський. Згодом Варшавська Група заходилася видавати журнал«Ми». У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числівидання з'явилися друком поезії та статтяписьменника.
Через суперечності в колахукраїнської еміграції Маланюк пориває з журналом, але не припиняє активноїлітературної діяльності. У тридцятих роках ще тісніші стосунки налагоджуються впоета з Дмитром Донцовим та його «Вісником». У періодичних виданнях, збірникахз'являються рецензії, статті, переклади Є. Маланюка. Він бере активну участь улітературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого такультурологічного характеру. У сфері його наукових зацікавлень — П. Куліш, Т.Шевченко, Я. Щоголів, М. Бажан, М. Гоголь, І. Бунін, українськіпоети-неокласики.
Ще перебуваючи в таборахінтернованих, Євген Маланюк познайомився з польськими літераторами Ю. Тувімом, Я.Івашкевичем, Я. Лехонем, А. Слонімським, К. Венжинським, Л. Подгурським-Околувимта іншими. Живучи у Варшаві, він налагодив тісніші зв'язки з польськими колегамипо перу. Особливо дружні стосунки склалися у поета з Ярославом Івашкевичем,Юліаном Тувімом та родиною Марії Домбровської. У 1936 році у Варшаві вийшла друкомкнига поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі польською мовою Ч.Ястшембєц-Козловського.
Підтримував поетдобрі стосунки і з чеськими літераторами Й.-С. Махаром (вірші якого перекладав),В. Фіалою, Ф. Галасом, захоплювався творчістю ФрантішекаШальди.
Живучи за межами України, Є.Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодноїпоет писав: «На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східнихокраїнах степу вже їдять лободу... «Земля і залізо» (це про свою збірку — Л. К.)потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітренійСов-владі».
Віршем «Вислід» поетвідгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже в час злету літературного життяукраїнської громади в Чехо-Словаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилосяписьменників, їхні голоси загубилися «в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіяхСоловок».
Маланюк розумів, що він і йогоколеги можуть служити Батьківщині словом, тож і закликав побратимів по перу допраці. Так, у ще одному листі до Н. Лівицької-Холодної, заохочуючи поетесу довидання збірки, питав і просив: «...Чому зволікаєте? Тепер, саме в час дикунськогозадушування нашої літератури, так потрібно це. Правдами й неправдами дістаютьсянаші думки до Києва і там просочуються між громадянство...». Ця позиція отрималаконцентроване вираження в його знаменитому «Посланії» (1925 — 1926):
Як внації вождя нема,
Тоді вожді їїпоети!
Євген Филимонович пильно стежив затворчістю українських письменників — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари,М. Зерова, М. Бажана, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та інших. Варшавськібібліотеки отримували з України, хоч і не регулярно, нові книги, журнали. Азабезпечення західноукраїнських земель радянською літературою взагалі булоскладовою політики СРСР, тому часом доводилося звертатися з проханням до друзів уЛьвові: «Коли маєте критичні книги Зерова, то негайно надішліть мені» (з поштовоїлистівки до Є. Ю. Пеленського від23.12.1933).
На початку 30-х років у поетавиник задум створити власну історію української літератури. На другому науковомуз'їзді української еміграції, який проходив в Кардовому університеті в Празі,Євген Маланюк виступав з доповіддю «Спроба періодизації історії українськоїлітератури». Цікаві для нас спогади про цей виступ залишив учасник з'їзду К.Гридень (Михайло Мухин): «Особа доповідача привабила до залі молодше й почастисереднє покоління, що прийшли побачити й почути «свогопоета».
Здавалося б, що тема і змістдоповіді Маланюка були академічні й не повинні були роз'ятрювати пристрасті. Алетак лише здавалося, бо не встиг Євген Маланюк скінчити своє слово, як розпочавйому опонувати, надзвичайно сердито й буряно, почервонілий від злості професорЛеонід Біленький. По цьому виступив у свою чергу подратований (але вже протиБілецького) професор Дмитро Антонович... Антонович, опонуючи Білецькому, висловивдумку, що саме Маланюкові, і в жодному випадку не Білецькому і не Сімовичеві,належало б викладати в університеті історію українськоїлітератури».
Наприкінці 1939 року ЄвгенМаланюк записав у своєму щоденникові план майбутньої «Історії Літератури» зцікавим підзаголовком: «Культура і політика». Книга, за задумом автора, маласкладатися з п'яти розділів, відповідно до п'ятьох періодів українськоїлітератури:
І. Література Княжоїдоби.
II. Література Литовськоїдоби.
III. Література Києво-Могилянськоїдоби.
IV. Література XIXстоліття.
V. Література XXстоліття.
Наступна сторінка нотатниказберегла для нас начерк проспекту IV розділу — літератури «модерної». Розпочинаютьйого Леся Українка та Володимир Винниченко, далі йдуть В. Стефаник, П. Тичина, Ю.Липа, О. Ольжич, М. Рильський...
Роботунад історією літератури поет не припиняв і в роки війни. У березні 1945 року Є.Маланюк пише в листі до Святослава Гординського: «Коли б іще була змога, знайдітьі перешліть мені хрестоматію Возняка — потрібно дуже: я все ще пишу підручник зІсторії Літератури і без неї, як безрук».
На жаль, сьогодні не відомо, яксклалася доля цього рукопису. Можливо, він ще чекає на свого дослідника внью-йоркському архіві письменника, а можливо, це й про нього з гіркотою згадавЄвген Маланюк у примітці до «Нарисів з історії нашої культури»: «Багатий матеріал,як і перші частини моєї готової монографії «Гоголь», загинули в подіях II світовоївійни».
У 30-х роках поет зрідка навідувавЗахідну Україну, знаходячи там відраду для душі, хоч і почувався в ній лишегостем. Відвідання місць колишніх фронтових доріг УНР народжують в його душі щемкіспогади і бажання побувати ще на Тернопільщині, Волині, приїхати до Луцька таЛьвова. Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 позбавило поета іцього.
Війна і окупація Польщі примусилайого шукати роботи. Певний час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві,підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилось перебиватися і без хліба. Востанні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися доЧехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно. Ім'яМаланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою «Смерш» до списків«антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортаціїабо фізичному знищенню. І з листа Петра Одарченка Євген Филимонович вже знав продолю поета і лікаря Юрія Липи, що залишився в галицькому селі Бунів і 19 серпня1944 року був закатований енкаведистами. Відповідаючи Одарченкові, Маланюк писав:«Ваші новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така:таж він мав усі можливості від'їхати, а коли цього не зробив, то знав, щоробить...»
1945-го року Євген Маланюк бувзмушений залишити домівку, сім'ю і податися в другу еміграцію. Точніше, з цьогороку для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже у Німеччині. Ізнову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі містаРегенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та українськоїлітератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді знової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава.Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецькийукраїнський рух), що протягом 1945 — 1949 років працювала в Німеччині і сталацікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом дляМаланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його необхіднобуло починати заново; з чого починати, на що сподіватися — поет часто незнав.
Під кінець сорокових люди всечастіше від'їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте,більшість прагнула потрапити до США. В одному із транспортів 1949 року відпливав усвою третю еміграцію і ЄвгенМаланюк.
Нелегко складалося його життя вАмериці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися зафахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював довиходу на пенсію в 1962 році. Його перо, як і досі, не знало відпочинку. Тількивиразніше проступив ліричний струмінь, тепер вірші позначені самозаглибленістю. Востанні десятиліття все частіше Є. Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Авторне зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його критика спрямована насебе:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю йзла,
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодістьцвіла.
У цьому прагненні чесної самооцінкивін надмірно вимогливий до власного доробку, який, власне, і є найпереконливішимспростуванням згаданих вище рядків.
Бо жтільки в США були видані поетичні збірки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1953),«Поезії в одному томі» (1954; до цієї книги була включена збірка поезій «Проща»),«Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Поет підготував і свою останню збіркувіршів «Перстень і посох», що вийшла в Мюнхені (1972) вже по йогосмерті.
В царині поетики Євген Маланюк —симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художнімизасобами і класичної поетичної мови, й найсучаснішими образними версифікаційнимитрансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова вісторіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто —бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас ізнаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну ізпровідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулюєструктуру тексту.
У своїй інтимній поезіїЄ. Маланюк плекає глибоко традиційну, до біблійних порівнянь і співвіднесеньсягаючу, образну систему. Проте рівночасно його поетична візія дуже сучасна, а нарівні відтворення емоційної ретроспекції він лишається одним із найщиріших поетіву світовій галереї.
Питання, які ставивЄвген Маланюк собі й світові в історіософській поезії, ліричне страждання, якепронизало його душу — це те, що було і є актуальним як на початку століття, так інаприкінці тисячоліття.
У 1962 та 1966роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічнихта історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ увидавництві «Гомін України» в Торонто (Канада). Для своєї прози автор вибираєпромовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постаєсамобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основноюйого темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвяченікласичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянськогочасу.
Особливо слід звернути увагу надослідження історіософського та культурологічного плану. Йдеться про такі відоміпраці, як «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму»(1956), «Illustrissimus Dominus Mazepa» («Портрет пана Мазепи») (1959),«Ма-лоросійство» (1964). Ці роботи якнайточніше можна охарактеризувати рядками зранніх поезій Євгена Маланюка:
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючиржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слівмоїх.
Зрештою, ці слова напевно стосуютьсявсього творчого спадку письменника.
ЄвгенМаланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі вБавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українськимпантеоном.
Книги поезій і прози ЄвгенаМаланюка друкувалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді.Його твори перекладалися німецькою, чеською, російською, польською, французькою,англійською мовами. До останнього часу ім'я Євгена Филимоновича Маланюка булоневідомим лише в Україні. Та крига скресла. Прийшов час, у який так свято віривпоет. Для нього він жив і творив.
Допершого тому «Книги спостережень» Євген Маланюк узяв епіграфом слова відомогоукраїнського мислителя В'ячеслава Липинського: «Навчіть їх любити, а не ненавидітиодин другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний — бо раю на землі не можебути, — а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, щоУкраїна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованимідейним поривом...
...Тільки великимхрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матеріїможна створити Україну».
Саме так прагнувписати і діяти Євген Маланюк. І сьогодні пророчі слова видатного вітчизняногофілософа, суголосні творчості Маланюка, звернені до кожного знас.
ЛЕОНІД КУЦЕНКО
З книги: Є.Маланюк. Невичерпальність. — К.: Веселка, 1997.
По Маланюк Євген найдены еще материалы:
Життя та творчість Маланюк Євген
Життєпис Маланюк Євген
| Отзывы | Оставить отзыв |
