(1923 —1977)
Творчість Василя Землякапрактично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, апісля появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменникна тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хочаспершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом іздругою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978p. Державноюпремією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кількавидань.
Разом із поколіннямписьменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь СидоровичВацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому — юнацьківраження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець ізВінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війноюмолодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьбиз окупантами в їхньому тилу).
Як прозаїканепересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Ріднасторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнногосела, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начеркиколоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. Улітературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньосвоєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспноїпрози.
Творче змужніння Василя Земляка якписьменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступнійого твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966),які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїйоснові на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ціповісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значночитабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їхтон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчоюособистістю цього письменника.
Можливо, щона формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи наКиївській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім,кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956— 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженогопротиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутогораніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду назображуваний світ.
Та лише «Лебединазграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцемпошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвідЗемляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни.Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав бирозгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові несудилося...
Зміст «Лебединої зграї» і«Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до увагизовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілоністорія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникаликомуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краюнавесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики,гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тількипряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з їїфілософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизунього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного»філософа Левка Хороброго.
У цьому творіпроблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскількийдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв,автора, читача.
Однак події, зображені вромані-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність зконкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це— бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії,колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голийстоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичноїпогоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля»поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одназ найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічноготипажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонковималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» ВолодяЯворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва,брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсімепізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідахнадурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і дієпо-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони йутворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній йогохарактеристиці.
За багатством деталей іподробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени,міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору(хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянськоїлітератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та«соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора— не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв,сільського життя загалом.
Діалектикажиттєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із йогоглибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінецьроману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) тастати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тихВеселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити.Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він підкінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не безфілософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, вонуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любовдо землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворівлюдських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор невтримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком устилі цілого роману:
«Згадаєте мене, щоцей диявол переживе і сам Вавілон...».
Востанні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976),присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі СальвадораАльєнде.
...В українській літературісередини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — середявищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням улітературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний настильовій палітрі нашогописьменства.
Г.Сивокінь
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
| Отзывы | Оставить отзыв |
