(1681-1736)
церковний і громадський діяч, письменник,учений
Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року вродині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядькопо матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленськогомонастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазарадо початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентомКиєво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добреопанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав унаукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твориєвропейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримувавкиївський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчуєКиєво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступаєдо Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі,де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатськийволодимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодогоченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, вякій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східногоправослав’я. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крімбогословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів,істориків, пам’ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організаціїпапської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея,Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчившиповного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий часстудіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 рокуповертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікаєтьсякатолицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці,прийнявши ім’я Феофана в пам’ять про свого дядька. З 1705 року викладав риторику,піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики тариторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі.Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким бувпомічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 рокустає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почтуцаря Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагодирічниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення доКиєва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії іпрофесором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. 1716 рокуза бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. 1718 року призначенийєпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише назамовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчанняотроків», «Духовний регламент». 1721 року призначений віце-президентомнайсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. 1724року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував ірегламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів,спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненніреформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду,фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організаціїРосійської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, доякої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишивдіяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровськоїполітики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючисьпозбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 року померу Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.
Життя ідіяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли вінвиступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, колийому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший періодприпадає на 1705—1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянськійакадемії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йомуналежить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був однимз прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відмінувід багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочаснихєвропейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта,Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудовурозуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідуванняпсевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. ФеофанПрокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що«матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити»,оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей.Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вченняПлатона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, щоніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і вкамені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів,активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдякирухові, який є основою усього. Феофан Прокопович рішуче виступив протимарновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. Ускладеному ним самим курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цьогосвіту нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та вченняГалілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував усвоїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа,армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи вчення Коперника таГалілея, яких свого часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав заправо кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точниминауками, пов’язати логіку й риторику з практикою. Прокопович вважав, що міжположеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бутисуперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст СвятогоПисьма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знаньчасу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони випливають з істиннихпосилань. Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма і даниминауки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися науки, для якої Святе Письмо неможе бути перешкодою. Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вченихЄвропи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав небоятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував івикористовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догмита авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії,вважаючи, що в цій науці все має відтворюватися так, як було насправді. ФеофанПрокопович, укладаючи курси лекцій, які він читав у Києво-Могилянській академії,значно розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії,започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейськоїнавчальної літератури того часу. Теоретичні засади й скерованість на сучаснідосягнення науки було продовжено в наукових курсах наступних після Прокоповичавикладачів Києво-Могилянської академії — С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського,Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у розвиток українськоїнауки. У петербурзький період життя й творчості, коли Феофанові Прокоповичудоводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж вченим, він також прагнуву нових, уже російських умовах, де панували схоластика й сліпе дотримуваннявстановлених канонів, примирити науку з вірою, створити таку богословську систему,яка б не заперечувала розвитку науки і припускала пріоритет світського начала надцерквою в суспільстві. Саме ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії,активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обгрунтовуючи реформиПетра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої дружини», спілкиоднодумців у складі А.Кантемира, В.Татіщева, І.Черкаського та ін., які теоретичнообгрунтовували й захищали нововведення Петра I й підтримували розвиток науки,ремесла, торгівлі, мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту.Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є нібидругим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльностілюдини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обов’язків. Характердіяльності людини Прокопович пов’язував з її свободою. Завдяки розуму людинаусвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина маєзавдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечувавтеологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, щосвітська влада повинна стояти вище церковної, у чому знаходив і тоді, в особіголови синоду Стефана Яворського, і в наш час багатьох противників. Однак йогонастанови про те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бутикорисний державі, й донині залишилися неспростовними. Водночас, як син свого часу,Прокопович обстоював ідею одноосібного правління, тобто державний абсолютизм. Прицьому він вважав, що державу має очолювати освічений монарх, «філософ на троні»,покликаний звершувати просвітницькі ідеали. Теоретично обгрунтовуючиабсолютистську владу освіченого монарха, Прокопович доводив правомірністьпривілеїв дворянства та необхідність кріпацтва, проте засуджував жорстокеставлення російських поміщиків до своїх підлеглих. Потрапивши в атмосферу частихпереворотів, інтриг, доносів, підступів і лукавства серед російської вищоїсвітської та церковної верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життянерідко заперечував ним-таки обгрунтовані істини про високе покликання людини,яка, як вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не бувпозбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником йогонепривабливих сторін, борючись із своїми супротивниками й догоджаючи черговомумонархові, аби не втратити свого високого становища в державі. Але попри це ФеофанПрокопович залишився в історії України і Росії як один найбільших письменників,вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття.
| Отзывы | Оставить отзыв |
Система образів твору "Володимир"
Ответить