(1854-1934)
актриса, громадська діячка
Народилася Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська)22 липня 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Вонабула п’ятою дитиною в сім’ї збіднілих поміщиків Адасовських. З десяти років Маріяпочала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. На той час програмацього закладу відзначалася досить серйозним рівнем викладання широкого спектрадисциплін. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більше завсе любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, занять пантомімою.Дівчатка самі собі ставили невеличкі п’єси, різні етюди і з великим задоволеннямїх виконували. Сім’я Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралосябагато молоді, приїжджали студенти — товариші братів по навчанню. Батько МаріїКостянтин Костянтинович мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильнемеццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти. Навеликі храмові свята батько запрошував до себе студентів з Ніжина. Збірним хоромвони розучували концертні номери, особливу увагу приділяли творам духовної музики.Справжнім потрясінням для селян ставали ті виступи, коли хор під орудоюК.Адасовського розпочинав спів на церковному криласі. Краса і гармонія голосів,поєднуючись з урочистістю літургії, викликала сльози замилування і благоговіння.Коли дівчинці виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозненавчання. Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу.Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар’єру дочки як співачки. Звісно,вони не могли не помічати артистичних здібностей своєї доньки, не могли не бачити,що їй уже замало церковного співу та аматорських вистав. Марія росла жвавоювеселою дівчиною. Всю домашню роботу вона могла виконувати без сторонньоїдопомоги, а згодом багато чого навчилася і у батьковому польовому господарстві. Защиру вдачу, добре серце панську дочку любили в селі. Вона ж відповідала своїмземлякам взаємністю. Здається, не було жодної господи в Заньках, куди б вона незаходила або ж з якоюсь допомогою, або ж просто від бажання поспілкуватися, ближчедізнатися про болі і радощі життя хліборобів. Так у її свідомість входили образимайбутніх героїнь, засновуючись на проникливому співчутті, на чистих почуттях івідчуттях, на безмежному багатстві народної творчості, виплеснутому у піснях,переказах, легендах, повір’ях. Поривання вродливої дівчини до артистичного світувідзначив свого часу і молодий офіцер Хлистов, який бачив її на ніжинськихвиставах. Наобіцявши підтримки й допомоги, він домігся руки юної красуні. Так усімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера й опинилася вБессарабії, у фортеці Бендери. У цей час відбувається її зустріч з МиколоюТобілевичем, яка різко змінила її життя. Згодом чоловіка перевели служити вСвеаборг, і у Марії Костянтинівни з’явилася можливість їздити до Гельсінгфорса ібрати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професораГржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже у першій рікпраці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колисьтакого сильного меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена.Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єюі всю себе присвятити сцені. 27 жовтня 1882 року відбувся її сценічний дебют вЄлисаветграді (нині Кіровоград), де вона виконувала роль Наталки Полтавки упершому українському професійному театрі під керівництвом М.Кропивницького. Цявистава стала для неї хрещенням у нелегкій, але подвижницькій і видатній своїйдолі в історії українського театрального мистецтва. Пізніше М.Заньковецька (вонавзяла цей псевдонім на згадку про минуле і щасливе дитинство в улюблених Заньках)працює в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького,М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. МистецтвоМ.Заньковецької мало життєву силу, оскільки живилося народною любов’ю, глибокимрозумінням найсокровенніших мрій і прагнень. Вона уславляла своєю грою звичайнихпростих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Актриса надзвичайно широкоготворчого діапазону, М.Заньковецька створювала образи, проникнуті справжнімдраматизмом і запальною комедійністю: Христина, Софія («Наймичка», 1986,«Безталанна», 1887, Карпенка-Карого), Оксана, Олена, Зінька («Поки сонце зійде,роса очі виїсть», 1882, «Глитай, або ж Павук», 1883, «Дві сім’ї», 1894,Кропивницького), Наталка («Лимерівна» Панаса Мирного, 1982), Катря, Аза, Цвіркунка(«Не судьба», 1889, «Циганка Аза», 1892, «Чорноморці», 1882, Старицького), Галя(«Назар Стодоля», 1882, Шевченка), Наталка, Терпелиха («Наталка Полтавка», 1882,1912, Котляревського) та ін. Сценічне мистецтво М.Заньковецької відзначалосящирістю переживань, глибоким проникненням у суть образу, високим рівнеммайстерності, художньою переконливістю. Її творчість мала велике значення дляформування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створенняшколи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців. Післяреволюції М.Заньковецька брала активну участь у становленні нового українськоготеатру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувалаНародний театр у Києві, на базі якого у 1922 році було створено Театрім.Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театрім.М.Заньковецької). Їй першій в Україні присвоєно звання народної артисткиреспубліки. Померла велика артистка 4 жовтня 1934 року в Києві.
Відомо, щоталант майбутньої актриси проявився ще з ранніх літ. Вона з особливим задоволеннямбрала участь в усяких забавах, витівках, інколи навіть ризикуючи потрапити підневдоволення батьків, яких вона дуже любила і намагалася їх ніколи не сердити, незавдавати їм жалю. Але прагнення емоційно відкривати нові грані своєї натуриспонукало дівчинку на все нові й нові творчі експерименти, художні імпровізації,найрізноманітніші вигадки. Марія Старицька у своїх спогадах про М.К.Заньковецькузгадувала: «Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах частоприїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїмидітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. «Ро-зо-ря-ють,ро-зо-ря-ють», — повторювала вона безупинно, перериваючи свої мову схлипуваннями,охами і слізьми. Весела, дотепна Марія Костянтинівна задумала підманути свогобатька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки.Насурмила брови, напудрила волосся, нап’яла на голову капелюшок, завісила обличчявуаллю і з’явилася перед батьком. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», — почули батьки ізсусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи інарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочаткуне пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: «Так, я бачу, що діти завдаютьвам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли Маня веселорозреготалася, усі зрозуміли, що то за «поміщиця». Це прагнення до постійноговиявлення свого «я», пошук справжніх дебютів самоствердження не полишали Маріюніколи. Яскравим підтвердженням тому став відомий епізод з життя молодого подружжяХлистових. Одружившись з Марією Костянтинівною, Хлистов, який раніше в усьомупідтримував поривання юної красуні до освіти, до сцени, тепер безапеляційнозаявляв, що призначення жінки — бути доброю дружиною, матір’ю. Глибокимрозчаруванням стали наповнюватися вже перші місяці їхнього спільного життя. Єдиноюрозрадою і втіхою був аматорський гурток фортеці Бендери. Тут Марія впершезустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича, який згодом став одним знайвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський. Зустрічця, як виявилося, мала фатальний характер для обох людей. Після одного особливовдалого спектаклю Марія Костянтинівна запросила акторів-аматорів до себе на чай.Господиня почувалася в той вечір особливо піднесено: жартувала, читала вірші,співала. Звісно, всі були в захваті від такого іскрометного таланту молодої жінки.Тобілевич переконував її, що вона чинить злочин, не пробуючи вступити на навчаннядо консерваторії, запевняв, що її справжнє покликання — сцена. А та, спохмурнівши,відповідала, що її призначення — домашнє господарство. Тут і нагодився Хлистов.Гості пробували його вмовити відпустити дружину на серйозну науку. Той мусивпогоджуватися, аби не видатися ретроградом і не псувати стосунки з такою кількістюлюдей. Але він зробив одне, як йому видавалося, надзвичайно хитромудрезастереження. Він сказав, що піде на це з однією умовою: його дружина виступатимене на російській, а на українській сцені, якщо така колись створиться. Мотивуваннясвоєму рішенню він знаходив у надзвичайно сильному українському акценті МаріїКостянтинівни. Звісно, це було ширмою для справжніх розрахунків чоловіка. Вінчудово розумів, що українська сцена завжди перебуватиме під забороною, і йогодружина ніколи нікуди від нього не дінеться. Присутні ж зустріли таке побажаннягосподаря дому весело й захоплено. Вони вимагали у нього розписку про своє рішення— законну, з печаткою. Хтось знайшов папір, сургуч, принесли чорнило, перо, іХлистов, оточений збудженою публікою, змушений був виконувати свою обіцянку.Тобілевич урочисто згорнув папір, де писалося, що він, Хлистов, не заперечуватимевиступати на українській сцені своїй дружині, якщо дозволено буде самі вистави.Була якась особлива символіка у цьому епізоді, вона виразно пронизувала сутністьяк особистого життя Марії Костянтинівни, так і долю українського театру загалом.
** …Я побачив Вас вперше в російській п’єсі (в «Лісі») і мало не збожеволіввід захоплення. Такого виконання я ще не бачив, хоча, як рецензентові однієї зпівденних газет, мені доводилося бачити багато талановитих знаменитостей… Кількадрукованих рядків, присвячених вам в одній з київських газет, здавалися менікраплею в морі, і я не міг зрозуміти тих, хто намагався переконати мене, що яперебільшив, що я сказав дуже багато, що у російських п’єсах Ви нібито слабіші,ніж у малоросійських! Брехня! Для таланту немає меж, немає мови, немає становища,яке б він не подолав. /**І.Висоцький.**/
| Отзывы | Оставить отзыв |
